3/20/2020

Культорганізатор

                                                                   

                14.10.2022

 Привітання  від педагогічного колективу та вихованців ЦЕВ  для захисників та захисниць України!








                   

 







Літературно-мистецьке краєзнавство

24.02.2023

Мандруємо Кіровоградщиною Гайворон. Граніт та найбільша у Європі вузькоколійка

Гайворон виник як козацький зимівник, перша писемна згадка про нього датується 1752 роком. Назву тлумачать по різному: найчастіше її пов’язують із гайвороном (граком), який навіть зображений на гербі міста.



У 18 столітті поряд із Гайвороном були старіші села Струньків та Струньківський Ташлик, які входили до Хащуватської волості Гайсинського повіту Подільської губернії – лише у 1938 році вони були об’єднані із Гайвороном.

Тривалий час Гайворон із сусідніми селами та навколишніми землями належали графу Станіславу Потоцькому – найбільшому землевласнику України. У другій половині 19 століття містечко перетворилося на єврейський центр – тут почали розвиватись торгівля та ремесла.


У 1869 році підданий Пруссії Вільгельм Дистель на Південному Бузі збудував греблю та дерев’яний водяний млин. У 1903 році та споруда згоріла і на її місці звели кам’яний млин, який стоїть і нині. Щоправда оглянути його можна лише з боку річки та з іншого її берега, адже він розташований на території якогось підприємства. Останнє давно не працює, але за прохідну все рівно не пускають. Якраз навпроти млина, на камені посеред річки місцеві умільці поставили великий напис «Слава Україні».


У 1897 році через Гайворон (якщо бути точним, то через Струньків) протягли гілку вузькоколійної залізниці Кам’янка (нині у Молдові) – Рудниця – Гайворон – Голованівськ – Підгородня. В тому ж Струнькові спорудили тоді залізничний вокзал, який існує і нині, як існує і вузькоколійка. Щоправда вона вже далеко не така довга як колись – всього 130 км, від Рудниці до Голованівська, але навіть із цією довжиною вона є найдовшою не лише в Україні.




Гайворонська вузькоколійка ще й досі перевозить пасажирів – тричі на тиждень у напрямку Голованівська, і тричі в напрямку Рудниці. Її ширина просто вражає – всього 75 см. На станції у Гайвороні дуже багато різних «артефактів» пов’язаних із вузькоколійкою: ціле локомотивне депо із купою різноманітних локомотивів, втому числі і паровозів, снігоочисників, ремонтних потягів – це справжній музей вузькоколійної залізниці, який чекає на своїх відвідувачів (щоправда домовлятись потрібно заздалегідь). Тут навіть низькі водонапірні вежі є, з  яких наповнювали водою баки паровозів (навіть крани збереглися). Вежі – пам’ятки архітектури, адже зведені у цікавому неготичному стилі.

Вузькоколійною колією рухаються переважно тепловози радянського виробництва – ТУ-2, але для екскурсії можна замовити паровоз Гр-280, а серед експонатів можна оглянути унікальний бельгійський паровоз МТ-202.




Ще одна цікавинка Гайворона також пов’язана із залізницею – це залізничний квартал, який почали будувати у 1933 році. Звичайно, водонапірками, складами та іншими госпбудівлями зведеними із буту, нікого особливо не здивуєш, але житловими будівлями, які скоріше нагадують середньовічні замки, ніж совдеповські багатоквартиники здивувати можна будь кого, особливо, якщо товщина стін у таких будинках 90 сантиметрів!



10.02.2023

Видатні постаті рідного краю

ДВА МІСЯЦІ З ЖИТТЯ ВАСИЛЯ СТУСА: ГАЙВОРОНЩИНА

До 85-ї річниці з дня народження поета


Він народився на Вінниччині, працював на Донеччині та в Києві, за свої політичні погляди та інакодумство був репресований і засланий у табір в Пермському краї, Росія, де помер. Два місяці його життя були пов’язані з Кіровоградщиною: викладав українську мову і літературу в селі Таужне тодішнього Гайворонського району. Цього року 6 січня Україна відзначила 85-річчя з дня народження поета, перекладача, правозахисника і дисидента Василя Стуса.

Гайворонський район сучасної Кіровоградщини – територія колишнього Гайсинського повіту Кам’янець-Подільської губернії, пізніше – Одеської області (Василь Стус родом із Гайсинського району Вінниччини). Село Таужне. Саме сюди, до Таужного, і прибув викладати українську мову та літературу в місцевій семирічці 21-річний випускник Донецького педінституту Василь Стус.
Любов Матвіївна Савчук, колишня вчителька англійської мови у Заваллівській середній школі, а нині пенсіонерка, та колишня вчителька початкових класів Сальківської – Людмила Василівна Маєвська (Денисюк) бережуть у пам’яті світлий образ Василя Стуса. Бо випало щастя знати Василя Семеновича ті два місяці його вчителювання в Таужному. Л.Савчук та В.Стус викладали в семирічній школі, а Л.Денисюк – у середній. Час дозвілля проводили спільно. Коротке, наче спалах, знайомство. Чи згадував Василь дівчат? Так. Писав листи з армії. Довгі. З ліричними відступами. Не збереглися. На штемпелі місто Лубни значилося. Лише листівочка – вітання з Першотравнем – нагадує Любові Матвіївні про пережите. Польська, з хризантемами. А на звороті рукою Стуса старанним почерком виведено:

“Шановна Любо! Вітаю тебе з  днем 1-го Травня. Бажаю тобі зустріти щастя в цій весні погожій.

26.4.60 р. Василь.”

Л.Савчук має записник у коричневій обкладинці за святиню. Бо чисті аркуші його вперше були заповнені поезією Василя Стуса. Тут під останнім рядком вірша "Порив" є розмашистий напис нашвидкуруч:

“Писано 15.Х.59 р. на згадку Любові Матвіївні. В.Стус”.


Згадує Любов Савчук


– У жовтні чи листопаді 1969 року в Заваллівську середню школу, де я вже на той час працювала, приїхав співробітник КДБ. Домагався відомостей про те, яким був Стус Василь Семенович, як поводився з колегами, учнями. Що я могла відповісти? Спогади про Василя найкращі. Так, писав вірші. Але нічого націоналістичного, наклепницького чи антирадянського в них не було. А ще розмовляв гарною українською мовою. Бо що ж то за вчитель української мови, що не володіє нею досконало? Ми з Людмилою Василівною намагались наслідувати його у мовній обізнаності. Часто дивувалися невідомому для нас слову, але ж українському. Так і пішов той представник органів ні з чим.

Напередодні Василевого від’їзду до війська влаштували ми йому скромні проводи на квартирі молодого подружжя Івана та Галини Погрібних. Саме Галина була тоді ініціатором цього вечора, де зібралися майже всі колеги. А це знак того, що Василь Семенович полонив учительську аудиторію своєю доброзичливістю. Затим господарі хати, де квартирував Василь, Поліна та Михайло Федорчуки, також підготували прощальну вечерю, але вже без вчительського колективу. Були тільки я та Людмила Василівна. Ми й провели Василя до залізничної станції…

У Тауженській семирічній школі Василь Семенович Стус попрацював вчителем української мови та літератури два неповних місяці: із кінця серпня до кінця жовтня 1959 року, звідси пішов в армію. Із Таужного він надсилав свої вірші до редакцій. І коли вже був в армії, його рукописи потрапили до Андрія Малишка і були надруковані.

На честь Стуса навесні 1992 року на школі встановили меморіальну дошку:




03.02.2023

Мандруємо Кіровоградщиною

Вулиці Світловодська — пам’ять про затоплену історію

На правому березі Дніпра, на схилі Табурищанського мису за 130 кілометрів на схід від Кропивницького розташувалося наймолодше місто Кіровоградської області Світловодськ. Однак його історія дуже давня. 

Не багато хто знає, що сучасний Світловодськ успадкував минуле двох міст – Крилів і Новогеоргіївська та села Табурище.

Крилів — місто, засноване в 1615 році, було центром Крилівської сотні, а в 1616 році отримало Магдебурзьке право.

Новогеоргіївськ - районний центр Новогеоргіївського району (виникло місто як Крилівський шанець у 1741 році, назву Новогеогіївськ отримало в 1822 році) до моменту затоплення водами Кременчуцького водосховища.

                                                    Так виглядав Новогеоргіївськ на початку ХХ ст.

У 1956 році експедицією Інституту археології Академії Наук УРСР в районі Новогеоргіївська виявлено ряд городищ передскіфської чорноліської культури. Розкопки дали підстави зробити важливе для історії фортифікації в Середньому Подніпров’ї відкриття. Стало відомо, що чорноліські городища укріплялися вкругову земляними валами, і, що особливо важливо, оточувались дерев’яними стінами, рубленими з колод у формі клітей.

                                                        Світловодський краєзнавчий музей

А в околицях колишніх міст Крилова та Новогеоргіївська, а також біля села Табурища, було знайдено велику кількість археологічних пам’яток. Найбільш ранні з них відносяться до неоліту (ІV-ІІІ тисячоліття до нашої ери). Нерідко зустрічаються поселення середнього періоду бронзового віку (ІІ тисячоліття до н.е.). 



Найбільш цікавими і такими, що добре збереглися, є слов’янські поселення, які відносяться до часу, що передував утворенню давньоруської держави. Тут виявлене ціле скупчення подібних поселень. Деякі з них дали важливий археологічний матеріал, за яким вчені виділили окрему археологічну Пеньківську культуру, за назвою села Пеньківка, поблизу Новогеоргіївська. Датуються вони VІ – початком ІХ ст. н.е. 

Археологічні об’єкти і знахідки, виявлені в цій місцевості, свідчать про те, що територія сучасного Світловодська і його околиць була заселена з давніх часів. 

                                     Чи не єдина фотографія з переселення: "Прощавайте, рідні місця!..."

Проте, незважаючи на таку давню історію міста Крилів, Новогеоргіївськ та село Табурище припинили своє  існування під водами Кременчуцької ГЕС у 1961 році. Вони були майже повністю зруйновані, після чого на їх руїни земснарядом було намито пісок, а далі залишки міст пішли під воду. Однак частину цегляних будівель не знесли, і їх затопили. Під час "низької води" на водосховищі, можна побачити залишки стін якихось будівель, що виглядають з води. 

Це місце називають "коровим пляжем". Буквально у десяти метрах від берега - під водою є фундемент школи м. Новогеоргіївська

Світловодськ не просто став адміністративним спадкоємцем на даній території, а й увібрав у своє лоно значну кількість переселенців із затоплених населених пунктів, у пам’ять  про які отримали назви вулиці міста – Крилівська, Новогеоргіївська та Табурищанська.


27.01.2023

Видатні постаті рідного краю

Юлій Сергійович МЕЙТУС:

120 років від дня народження


Юлій Сергійович Мейтус (28 січня 1903, Єлисаветград — 2 квітня 1997, Київ) — український радянський композитор, народний артист України (1973), Заслужений діяч мистецтв Туркменської РСР (1944), лауреат Шевченківської премії.

Народився 28 січня 1903 році в Єлисаветграді (нині Кіровоград). В 1919 закінчив музичну школу Г. Г. Нейгауза по класу фортепіано. 

Будинок, де народився Ю.Мейтус. 

Зараз тут розташована музична школа № 1 ім. Г.Г. Нейгауза, м. Кропивницький

В 1919-1920 році був піаністом в клубах частин Першої Кінної Армії. В 1923-1924 році працював концертмейстером у Харківському оперному театрі і завідував музичною частиною в театрі Пролеткульту. В 1931 закінчив Харківський музично-драматичний інститут по класу композиції С. С. Богатирьова.

В роки війни композитор перебував у Ашгабаді та Іркутську — допомагав створювати туркменську національну оперу («Абадан», «Лейлі і Меджнун», «Махтумкулі»), за що удостоївся звання заслуженого діяча мистецтв Туркменської РСР. В Іркутську з киянами поставив власну оперу «Гайдамаки».
Юлій Мейтус вважається фундатором української радянської опери, він є автором 17 різноманітних за жанрами опер: побутові («Украдене щастя»), історико-епічні («Ярослав Мудрий»), романтично-казкові («Донька вітру», «Лейлі і Меджнун»), героїчні («Молода гвардія», «Абакан»). Значне місце в його творчості займає вокальна музика — він є автором близько 300 романсів на слова Лесі Українки, І.Франка, Т. Шевченка, В. Сосюри, А. Малишка, П. Тичини, Д. Павличка та інших. Багато інструментальних та хорових творів написано для дітей.



Пропоную до перегляду оперу "Украдене щастя" за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=PvHtpc9rRXQ

https://www.youtube.com/watch?v=HM06WxMJwZk


22.12.2022

З історії міста

Різдвяно-новорічні свята в Єлисаветграді

Аж до кінця XIX століття новорічні гуляння, в нашому місті зокрема ,були скромними, куди більш значущим святом було Різдво. Але і на Новий рік так само ходили у гості один до одного, опівночі пили шампанське, влаштовували бали і маскаради.

На початку XX століття ситуація стала трохи змінюватися - новорічні заходи та гуляння стають більш урочистими, ніж різдвяні, тобто світське свято поступово почало витісняти церковне. Водохресні ж торжества і зовсім припинилися після 1905 року.

Більшість, як і зараз, зустрічала Новий рік удома: «1 січня 1917 року. Зустріли Новий рік своєю сім'єю, нікого не було ... » (з поштової листівки, яку отримала з Риги єлисаветградка Сара Блувштейн).
Разом з тим новорічні бал-маскаради проводили різні розважальні заклади міста. Так, у 1909 році Зимовий театр запрошував відвідувачів на святкування Нового року 31 грудня на восьму годину вечора. Нічна програма передбачала кабаре та костюмований бал.
Напередодні нового, 1910 року, єлисаветградцям пропонували «заміну новорічних візитів». В оголошенні у газеті «Голос Юга» від 30 грудня 1909 року, зокрема, йшлося: «Особи, бажаючі взяти участь у взаємних привітаннях у день Нового року, запрошуються у приміщення Громадського зібрання».
Такі самі «заміни візитів» влаштовував Єлисаветградський
сільськогосподарський клуб, який знаходився по вулиці Петрівській (Шевченка).
У тиждень між Різдвом та Старим Новим роком у Єлисаветграді проводили дитячі ранки. Так, у приміщенні Зимового театру влаштовували ялинки для дітей городових. У приміщенні клубу заводу Ельворті Мері Ельворті, дружина старшого з братів – Томаса, проводила ялинки для дітей робітників та службовців.
«Елка. Стараниями госпожи М.Т.Эльворти устраивается 26 декабря в помещении заводской аудитории, в час дня, елка для детей служащих и рабочих». («Голос Юга», 1909 рік)

«Елки. На базаре появились елки. Хотя до праздника еще две недели, но елочники уже торгуют понемногу», - повідомляла газета «Голос Юга» у номері за 10 грудня 1908 року.
Якщо сьогодні Новий рік зустрічають петардами та феєрверками, то сто років тому робили салюти пострілами з вогнепальної зброї.
«От Елисаветградского полициймейстера. Объявление. По параграфам 1 и 3 объязательных постановлений херсонского губернатора, ношение всякого огнестрельного оружия и стрельба из него запрещается, по параграфу 23 тех же постановлений, лиц, виновных в нарушении этих требований, подвергают в административном порядке штрафу в размере до 3 000 рублей или тюремному заключению до трех месяцев. На основании этого извещаю жителей города Елисаветграда, что стрельба из ружей, пистолетов и револьверов накануне и в день Святого Крещения безусловно воспрещается и виновные в нарушении сего будут подвергаемы наказанию на основании обьязательных постановлений. Полициймейстер Барон Бринкен». («Голос Юга», 5 січня 1908 року).
Наприкінці XIX століття відбуваються дві кулінарні події, роль яких у традиції святкування Нового року складно переоцінити. У 1880-ті масове поширення в якості новорічного частування отримують мандарини. І у 1894 році зафіксована перша письмова згадка салату олів'є.

І, звичайно, усі надсилали один одному листівки - як спеціальні новорічні, так і новорічно-різдвяні. У другій половині XIX століття пішла мода на новорічні листівки, оформлені у запозиченому у європейців сентиментально-лубочному стилі. Іноді видавці новорічних листівок повністю зберігали усі деталі оригінального малюнка, змінюючи лише іноземний напис на російській мові. А Дід Мороз тоді був рідкісним гостем святкових малюнків.
Як бурхливо святкували єлисаветграді, також можна дізнатися з газетних повідомлень:
«1-го и 2-го января на улицах Елисаветграда не было ни одного извозчика, что заставило делать новогодние визиты пешком, а пассажиры поставлены были в очень неприятное положение, почти не имея возможности доставить свой багаж на вокзал». (Газета «Елисаветградский вестник», 4 січня 1885 року).

«Катанье на санях. Легковые извозчики весь день Нового года брались нарасхват. Катанье происходили главным образом по центральным улицам. Пароконные извозчики брали по 2 – 2 р. 50 к. в час». (1910 рік).



20.12.2022

З історії міста

Спортивні розваги єлисаветградців

Понад сто років тому у Єлисаветграді почали зароджуватися футбол, легкоатлетика та інші види спорту.

У футбол грали на Кавалерійському плацу


Коли відбулася перша гра у футбол у нашому місті – поки що не встановлено. Припускають, що першими ударили по м'ячу англійські фахівці із заводу Ельворті. Повідомлення про футбольні матчі періодично друкувала місцева газета «Голос Юга». Ось лише кілька інформацій за 1910 та 1911 роки.

«Голос Юга», № 237, 18 жовтня 1911 року

Публікація в газеті «Къ Спорту» (Москва) №7 13 січня 1912 року

Одну версту найшвидше пробіг Огінський

У трьох серпневих номерах 1910 року єлисаветградська газета «Голос Юга» повідомляла про спортивне свято, яке відбулося у місті 15 серпня. Не виключено, що це були перші змагання в Єлисаветграді з лекоатлетичних дисциплін.

Правила гри у шашки написані в Єлисаветграді
З ім'ям Михайла Гоняєва (16 вересня 1849, Сімферополь – 17 липня 1891, Херсон) пов'язана ціла епоха у вітчизняних шашках: він одним з перших звернувся до вивчення історії гри, створив її статут, організовував і судив перші конкурси складання. Його аналізи типових закінчень, що стали для того часу одкровенням, і сьогодні є дороговказною зіркою у вивченні окремих ендшпілів, а насичені яскравими ідеями етюди послужили фундаментом для подальшого успішного розвитку цього жанру композиції.
З нашим містом пов'язані 15 років життя Гоняєва. Він швидко стає відомим адвокатом, береться за складні і заплутані справи, з успіхом вирішуючи їх.
У 1876 році Гоняєва обирають старшиною Єлисаветградських громадських зборів, куди він часто ходив грати в шахи. У бібліотеці клубу, кращій на той час у місті, він склав каталоги і пожертвував для неї частину своїх книг. Але головне - копітка робота в області теорії, історії і бібліографії шахових і шашкових ігор. Його досягнення справді вражаючі: цілий ряд грунтовних дослідницьких праць, найактивніша участь в більшості періодичних видань того часу, що мали шахово-шашкові відділи, створення етюдів і етюдних закінчень.
«Штик» Гоняєва – це спосіб упіймати дамку в російських шашках, відкритий у 1865 році

Приз кращому ковзаняру – золота каблучка
З першими морозами у місті заливали кілька катків і єлисаветградці каталися на них на ковзанах. 


Так, газета «Голос Юга» повідомляла про відкриття товариством охорони народного здоров'я катка 4 листопада 1908 року. Проводилися у місті і замагання ковзанярів. «Приз. Во время состоявшегося на днях бега на коньках на катке отдела общества охранения народного здравия приз получил Духинский. На днях состоится второй бег на коньках на приз. Будет выдан дамский приз (золотое кольцо)». («Голос Юга», 20 січня 1908 року).

Про теніс, фехтування та бокс

У червня 1917 року газета «Голос Юга» повідомляла, що на спортивному полі біля Міського саду єлисаветградський футбольний гурток влаштував майданчик для гри у лаун-теніс.


А у номері газети за 16 травня того року знаходимо наступне оголошення: «Уроки фехтования и бокса. Окончив фехтовально-гимнастическую школу, обладая 12-летней практикой, преподавая в городе Варшаве, американских городах Нью-Йорке, Филадельфии, Чикаго, а также в Австрии, Кракове и в последнее время в С-Петербурге, приехав случайно в Елисаветград преподаю уроки фехтования, бокса и самозащиты. Запись и подробности можна узнать с 10 часов утра до 2 дня и с 4 до 5 часов вечера в собственной квартире С.Крымский по Карабинерной ул., 52, угол Верхне-Донской, дом Блоха, и с 5 до 11 в Биофон-Театре у техника».

І наостанок про те, що в Єлисаветграді було кілька спортивних товариств, які об'єднували навколо себе любителів спорту. Так у 1908 році у місті створили атлетичне товариство на зразок чеських «соколів».


15.12.2022

Прогулянки старим Єлисаветградом

Як виглядала головна площа міста 200 років тому


З 1930 року ця площа носила ім'я Сергія Мироновича Кірова, а до цього називалася просто – Міський бульвар. А ще раніше, 200 років тому, на цьому місті були кам'яні будівлі з великими підвалами, які належали тодішньому міському голові Єлисаветграда Івану Фундуклею. У 1834 році ці будівлі знищила пожежа.

Пустир, який залишився, син Івана Фундуклея подарував місту. Спочатку тут збиралися побудувати палац на випадок приїзду у місто поважних осіб. Однак потім триповерховий палац вирішили будувати біля плацу на тоді ще безіменній вулиці – саме палац дав їй назву Дворцова. А тут, перед дерев'яною будівлею міської думи, влаштували ще один плац, який, за прикладом Ковалівського бульвару, обсадили двома алеями дерев.

Проте у якості плацу для маневрів площу перед міською думою майже не використовували. Зате вона швидко стала улюбленим місцем відпочинку городян. Назва Міський бульвар сьогодні є доволі умовною. Доцільніше назвати це місце сквером або парком. Адже посеред «бульвару» стояв фонтан, а навколо розташовувалися магазини, буфет, лави, ротонди, квітники і т.п.

14 березня 1880 року у Єлисаветград прибув технік товариства електроосвітлення «Яблочков і К*» і запропонував міському голові Пашутіну новий вид послуг — електричне освітлення. Пашутін відразу зацікавився. Через шість років інженер Павло Яблочков презентує свій винахід на Міжнародній виставці у Лондоні. «Свічки Яблочкова» стануть сенсацією, їх почнуть використовувати для освітлення паризьких вулиць. Проте у Єлисаветграді свічки Яблочкова з'явилися раніше – у 1880-му. На те, щоб влаштувати першу у місті електростанцію та провести електрику на Міській бульвар, міській владі вистачило одного тижня! Місцева преса зазначала, що "освітлення вдалося і було вельми ефективне". Невдовзі лампи інженера Яблочкова освітлювали майже всі адміністративні установи, навчальні заклади та центральні вулиці Єлисаветграда.

Взагалі усі блага цивілізації, які з'являлися в Єлисаветграді, Пашутін у першу чергу випробовував саме на Міському бульварі. Тож це місце стало наче постійно діючою виставкою досягнень цивілізації. Так, тільки-но з'явилися у місті водонапірна вежа та водогін, перед міською думою побудували фонтан «Родючість та достаток» у вигляді жіночої фігури, що тримала у руках фонтануючу чашу. Для цього, до речі, у місто запросили інженера Михайла Алтухова, який до цього збудував водопровід та дві водонапірні вежі у Царському Селі. Пізніше фонтан демонтували та перенесли у праве крило двору жіночої гімназій на Петрівській вулиці (зараз – старий корпус педуніверситету).

У 1886 році міський голова Єлисаветграда Олександр Пашутін за власний кошт огородив бульвар кованою решіткою, яка обійшлася йому в чималу на той час суму – 6000 рублів. Для порівняння: царський інженер Алтухов за влаштування фонтану отримав 1397 рублів. Ще раніше, у 1875-му, міська влада дозволила провізору Перримонду та купцю Лайєру побудувати на Міському бульварі великі торговельні павільйони, які власники через п'ять років зобов'язані були подарувати місту. Пізніше в одному з них проводилися Єлисаветградські загальні збори, в іншому був влаштований буфет. Крім великих павільйонів, на бульварі були ще й дерев'яні кіоски – їх так само будували місцеві комерсанти, використовували протягом п'ятьох років на власний розсуд, а потім дарували місту. Погодьтеся: чудовий спосіб залучення інвестицій на розвиток міської інфраструктури!
Вид на будинок з Аполлоном, 1941 рік.

Тож у кінці XIX – на початку XX століття площа перед міською думою перетворилася на затишний парк з фонтаном, ліхтарями, лавками та павільйонами. З одного боку міського бульвару був розташований ресторан-вар'єте «Модерн», приміщення якого, на жаль, не зберіглося – на тому місті зараз готель «Україна». З іншого – будинок з Аполлоном. Цей будинок стоїть і досі, хіба що давно немає Аполлону. Його прибрали у 1954, коли святкували 10-річчя визволення Кіровограду. На місце Бога Світла причепили герб СРСР та щит з висловом Сталіна «Наше дело правое – мы победили».

Але все це буде через багато років, а поки що, як писав наш земляк Дон Амінадо: «Достопримечательностью города была, конечно, деревянная каланча, венчавшая старое, унылое здание городской Думы, выкрашенное безнадёжной охрой николаевских времён. На самой вышке, обведенной незамысловатой решётчатой оградой, с утра до вечера, и с вечера до утра, равномерно, как маятник, взад и вперёд, во всём своем непревзойдённом величии, шагал тот самый красавец-пожарный, без которого не было бы ни города, ни уезда, ни красоты, ни легенды».


Олександр Пашутін у своєму «Історичному нарисі» писав, що квітники та газони на Міському бульварі поливали щодня, а сам бульвар ретельно охороняли. Проте іноді і надто ретельно. Так, у 1905 році місцева поліція заарештувала сторожа Осадчого. Як повідомляла газета «Голос Юга» від 9 серпня: «Випадок дикої розправи стався на Міському бульварі. Сторож Осадчий побачив, що прислуга ресторану Боженко-Дем'янова пройшла по газону, накинувся на неї та почав наносити удари палкою по голові. Удари були настільки сильні, що молода дівчина у непритомному стані впала з ніг. За допомогою публіки, що збіглася на місце, постраждалу доставили у місцеву лікарню, де її привели до тями».


Звичайно, прислугу Боженко-Дем'янову шкода. Проте, якщо б існувала машина часу, яка б дозволила хоча б на кілька місяців запросити у сучасне місто міського голову Олександра Пашутіна, то було б, здається, непогано, щоб він захопив із собою і сторожа Осадчого…




13.12.2022

Видатні постаті рідного краю

Першоджерела кольору та колориту в творчості Олександра Осмьоркіна. 

До 130-річчя художника і педагога

Осмьоркін О.О.
Околиця Єлисаветграда
1910-1911
Полотно, олія
20x34,5

«Вирощування молодого художника - це перш за все виховання в ньому художньої культури, і з цього виховання треба починати... У викладанні я прагну розвинути у студентів колористичне відчуття як першооснову живопису», - писав в статті «Про виховання художника» видатний художник та педагог Олександр Олександрович Осмьоркін (1892-1953), уродженець міста Єлисаветграда, що зараз має назву Кропивницький.

Нині його твори живопису, графіки, театральних декорацій є окрасою музейних колекцій України, Росії, Литви, Казахстану, Азербайджану, зокрема і таких всесвітньо відомих, як: Київська картинна галерея (Музей російського мистецтва), Третьяковська галерея і Музей образотворчих мистецтв ім. О.С.Пушкіна (Москва, РФ), Російський музей (С.-Петербург, РФ). 

Художньо-меморіальний музей О.О.Осмьоркіна
Пам’ятка архітектури та містобудування.
Будинок архітектора Я.В.Паученка
1899

Як народжувалися, звідки походять тонке відчуття мистецької культури та живописного колориту, енергія невпинного мистецького пошуку Олександра Осмьоркіна, що визначають особливий шарм його творів?

Дослідження історії життя майстра наочно показують, що процес пізнання творчості як життєвого середовища почався для О.Осмьоркіна фактично з дитинства, зокрема, з будинку дядька художника по материнській лінії - відомого в місті архітектора Якова Васильовича Паученка (1866-1914). Саме тут майбутній учасник культової групи живописців ХХ ст. «Бубновий валет», впевнений прихильник мистецтва імпресіонізму та постімпресіонізму і мистецьких ідей Поля Сезанна, професор живопису О.О.Осмьоркін знайде свої мистецькі уподобання. Захопиться театром, беручи активну участь у домашніх виставах, які так полюбляв брат його матері. То були сцени з українського побуту, класичний театр Шекспіра та Шиллера, фрагменти російської та української драми, а також лялькові вистави.

Сашко Осмьоркін з дядьком Яковом Паученком
Єлисаветград
1895

Ще один наш земляк, сучасник О.О.Осмьоркіна, відомий радянський художник П.Д.Покаржевський у своїх спогадах писав: «Шура Осмьоркін був затятим театралом і мабуть мріяв стати актором. Любив драпіруватися в накидку й перефразуючи своє прізвище говорив: "Я - Кін Осьмой"». Емоційні переживання того часу фіксують фото та дитячі малюнки О.О.Осмьоркіна 1900-х рр. - «Балаган», «Театр. П’єро, Арлекін і Коломбіна», «Цирк», «Романтична сцена». І мабуть О.О.Осмьоркін став би актором, якби одного разу не побачив у журналі «Нива», підписувачем якого був його дядько Я.В.Паученко,  репродукцію картини М.О.Врубеля «Муза». Знайомство з творчістю цього оригінального митця епохи модерну формувало погляди юного О.Осмьоркіна на можливості живопису.

Осмьоркін О.О.
Кримський пейзаж з тополями
1938
Полотно, олія
42,5x64,5



Як згадував сам професор живопису О.Осмьоркін: «Мій дядько привіз із собою в провінційне місто стійку прихильність до живопису його сучасників (до К.Коровіна), а разом з нею немало малюнків, етюдів та краєвидів. Замилування мистецтвом ламало в мені заповідь синівського послуху. Я став мріяти про заняття живописом».

Саша Осмьоркін в театральному костюмі
з мандоліною в будинку Я.В.Паученка

Єлисаветград
1907

Доля сприяла художнику в його мріях. Батько Олександра Осмьоркіна, Олександр Павлович, будучи людиною практичної вдачі, довіреною особою у справах Я.В.Паученка, бажаючи для сина стабільної професії, віддав його на навчання до Єлисаветградського земського реального училища, де він потрапить у Вечірні рисувальні класи під орудою самобутнього, на жаль, нині майже невідомого українського живописця Феодосія Сафоновича Козачинського (1864-1922), однією з особливостей системи мистецького виховання у якого була робота з учнями на пленері. «Я згадую першого вчителя  О.Осмьоркіна  Ф.С.Козачинського, передвижника другого призову, який закис в провінції. З кращими учнями він ходив на етюди... Це були уроки живопису з натури, що супроводжувалися вудінням риби, варінням юшки. Все було тепло і дуже сердечно», - пише в своїх спогадах відомий поет і драматург, сучасник О.Осмьоркіна, Арго (А.М.Гольденберг).

Осмьоркін О.О.
Ранок. Крим. Кози
1939
Полотно, олія
33,5x44,5


   
Уже в ранніх творах 1910-1911 рр. «Околиця Єлисаветграду», «Спиртзавод в Єлисаветграді», «Будинок з колонами», «Стара синагога», «Пейзаж. Етюд»  О.Осмьоркін виявляє природну здатність відчуття середовища, кольорового звучання світла. Як приклад, «Околиця Єлисаветграду» – дерев’яний місток, перекинутий через невеличку річку, край берега, дальня лінія дерев, тополі, що вертикалями піднімаються в небо, вторячи ритму стовпчиків мостової кладки і їх відображенню у воді. Простий, невибагливий мотив під пензлем молодого художника перетворюється на яскравий, насичений внутрішньою поетикою романтизму та потужними живописними темпоритмами, художній твір. В композиції яскраво виявляється природне, притаманне О.Осмьоркіну відчуття ритму. Горизонталі і вертикалі в композиції молодий художник переплітає так тісно, неначе плете килим, саме їхній ритм створює глибину твору, породжує зацікавленість глядача. Зелений хром, синій кобальт та ультрамарин, червоні й жовті вохри, поряд з рожевими, блакитними, фіолетовими, світло зеленими тонами складають велике розмаїття як кольорових, так і тональних співвідношень. В маленькому етюді «Околиця Єлисаветграда» прослідковуються і початкові риси того колористичного живопису, яким згодом вирізнятимуться твори О.Осмьоркіна. 

О.Осмьоркін в будинку Я.Паученка
Єлисаветград
1900-і
   
На підтвердження думки наведу опис мистецтвознавцем Л.Усольцевою творів художника 1920-х рр.: «Колорит ранніх творів Осмьоркіна дуже суворий і стриманий. Художник віддає перевагу вохрам, зелені, смарагдам або кобальтам, ультрамарину, берлінській лазурі, марсу. Свідомо обмежуючи палітру, так само він прискіпливий у відборі предметів зображення, їх зазвичай небагато і форми їх лаконічно прості».

Осмьоркін О.О.
Пейзаж
1920
Полотно, олія
96х77
Азербайджанський державний
музей мистецтв ім. Р.Мустафаєва. Баку


   
Якщо ж уважніше придивитися до етюдів О.Осмьоркіна, які були першими кроками в мистецтво живопису,  то  знайдемо немало перегуків кольорової палітри юного художника і його вчителя Ф.Козачинського. Ту ж простоту композиції та колористику, насичену фіолетово-голубими і тепло зеленими тонами, можна зустріти в творах Ф.Козачинського «Портрет горбатої дівчинки», «До церкви», «Куточок саду». Ще одна риса, яку перехопить допитливе око Олександра Осмьоркіна у свого вчителя – прозорість, легкість полотна, не перенасиченого вагою фарбових шарів. Можна констатувати, що в період навчання О.Осмьоркіна у Вечірніх рисувальних класах Єлисаветградського земського реального училища формувалися першооснови особливої, насиченої чистотою кольору, професійної палітри майстра, його майбутні живописні захоплення.

О.Осмьоркін в ролі Гамлета
в аматорській виставі

Будинок Я.Паученка
Єлисаветград
1910-і


  Другим важливим етапом у формуванні художніх поглядів художника є період навчання в Київському художньому училищі. Не дивлячись на те, що О.Осмьоркін згадує цей час досить скептично і не без юнацького радикалізму: «Шляхи до мистецтва ми прокладали собі, сваволячи, уникаючи гніту шкільного навчання і “пустуючи”. Пустощі ці були, втім, цілком невинної властивості: писали обличчя чистим кадмієм, явно захоплювалися Врубелем, годинами розглядали репродукції Ван Гога, Матісса та інших  “диких”».

Осмьоркін О.О.
Автопортрет
1912
Полотно, олія
41,5x33

  
Співставляючи спогади його друзів про художника того часу та  окремі вислови самого О.Осмьоркіна, стає зрозумілим, що за такою зовнішньою бравадою, приховано відбувався процес прийняття важливих рішень з утвердження обраного особистого не скільки загальномистецького, а саме живописного шляху. Адже в мистецькому плані цей вибір уже було зроблено, як зазначає в одному з листів до художника його батько: «Я відмінно пам’ятаю наші з тобою відвідини Академії, то було в 1910 році. Ти був насичений мистецтвом, пишався ним, але до мого безмірного страждання і нерозуміння, далекий від того, щоб зробитися художником або слухачем Академії. Ти дивився на все якось спокійно, з твердою вірою в себе».

Осмьоркін О.О.
Балаган. Дитячий малюнок
1900-і
Папір, гуаш, акварель
53x35

   
І знайомство художника в Києві з творчістю «Бубнових валетів», що й визначило його подальший переїзд 1913 року до міста Москви та вступ в приватну школу І.Машкова, було фактично підтвердженням його думок про мистецтво. «Валети»  зі своїми пошуками з об’єднання сезаннізму, кубізму та наїву народного мистецтва, лише посилили в його розумінні роль живопису, відбулось усвідомлення якості кольору як самодостатньої форми виразу великої мистецької ідеї. «В мистецтві “валетів” концепція живописної форми постала переді мною у всій своїй переконливості. Тут живописне відчуття світу не затінялося чужою мені графічністю і не придушувалося гнітом літературного епізоду. Завдячуючи цьому живопису якось відразу скоротилась відстань, що відділяла мене від освоєння кольору, тобто від самого складного засобу на шляху до оволодіння живописом. Разом з тим, чітко означився початок того міцного зв’язку з французькою живописною культурою, яка розкривалася виставкою “Бубнового валету”…», - пише художник в своїй автобіографії. В той же час наполегливо констатуючи: «Я кровний син «Бубнового валету», та те, що «В числі моїх «університетів», що залишили на все життя незгладимий слід, одне з перших місць зайняло Щукінське зібрання в Москві», зазначає: «Я підійшов до французів зі сформованим смаком до визначеної живописної картини і вплив Щукінського зібрання звісно був обумовлений тяжінням стійких уже в мені пристрастей».

Осмьоркін О.О.
Спиртзавод в Єлисаветграді
1910 – 1911
Полотно, олія
19x30,5

  
Тож можна констатувати, що творчий шлях аналітичних пошуків Олександра Осмьоркіна, в якому були й імпресіонізм, і кубізм та сезаннізм, змогли відбутися, завдячуючи закладеним в дитинстві та юності мистецьким та життєвим принципам і пріоритетам. Стримана кольорова палітра, народжена природою українського степу, виведе його на  шлях розкриття таємниць колориту, а пошук виразності форми за допомогою контрастів, робота чистим кольором відкриють шлях до декоративності й образності.

Осмьоркін О.О.
Пльоскове
Незакінчений пейзаж (останній)
1953
Полотно, олія
87x67





08.12.2022

Мандруючи Кіровоградщиною

Новомиргород - місто із атмосферною архітектурою 

У Кіровоградській області розташовано старовинне місто Новомиргород, внесений до переліку історичних міст України. Назва міста співзвучна з Миргородом, який знаходиться в Полтавській області і це не випадково. Місто на Кіровоградщині так назвали, оскільки першими його жителями були переселенці з Миргорода. 

Старий Виноградівський міст через Велику Вись. Листівка початку XX століття

Першими жителями на території Новомиргорода були запорозькі козаки. Тут вони облаштували собі зимівник. Пізніше до цього району оселилися вихідці з Миргорода Полтавської області. Вони назвали своє поселення Новий Миргород. У 1753 році цей населений пункт згадується, як село, в якому була зведена фортеця. У 1773 році Новомиргород отримав статус міста. Тривалий час в місті базувалися військові, це істотно гальмувало економічний і соціальний розвиток міста. Новий поштовх у розвитку Новомиргород отримав в 1859 році після відновлення статусу позаштатного міста. До кінця XIX століття тут функціонували млини, цегельні заводи, свічкова фабрика, веслування, чоловічий і жіночий пансіони.

Миколаївська церква у Златополі за радянських часів. Дата знімку невідома.
На куполі храму відсутній хрест, адже на той час тут розташовувався краєзнавчий музей

У місті збереглися цікаві архітектурні будови кінця XIX – початку XX століття. Гуляючи біля них можна зануритися в ті часи, уявити, як виглядало місто 100 років тому, і як в ньому протікала життя.

Миколаївська церква (1809 р.). Златопіль

  • Миколаївська церква. У Новомиргороді в 1809 році на місці старої дерев'яної церкви було зведено цегляний храм в стилі еклектики. Церква була побудована на кошти Миколи Висоцького. У плані складається з трьох частин: центрального квадратного об'єму, прямокутного притвору і напівкруглої апсиди. Головний вхід із західного боку прикрашений чотирма колонами, які стоять на високому цоколі. Варто відзначити, що довгий час вказаний храм був єдиним православним храмом в місті, населеному переважно євреями.
Гімназія 

Чоловіча гімназія. Перша гімназія в місті була заснована ще в березні 1836 року завдяки родині Лопухіних, які на той момент володіли Новомиргородом. У 1885 році дворянське училище було перетворено в класичну чоловічу гімназію. Будівлю гімназії було побудовано в кінці XIX століття в стилі з нотками еклектики і ренесансу. У 1997 році будівлю училища було визнано пам'яткою архітектури і містобудування.
  • Лікарня Ганни Дмитрян

  • Будівля лікарні. Лікарня в Новомиргороді була зведена на кошти Анни Дмитрян в 1910 – 1913 роках. Архітектором виступив Яків Паученко. Комплекс лікарні є прекрасним зразком цивільної архітектури. Найбільшу архітектурно-художню цінність представляють передній і бічні фасади лікарні. Ганок лікарні, який оформлює головний вхід і являє собою елемент українського модерну, має трьохарочну конструкцію на чотирьох стовпах грушоподібної форми. Стіни, вікна та дверні прорізи мають вигляд монолітного цегляного масиву і прикрашені рельєфами. Крім основного корпусу і вдома лікаря, поруч з будинком збереглося приміщення стаєнь (1911), а позаду лікарні – будівля електростанції.

06.12.2022

Видатні постаті рідного краю

До 155 річчя від дня народження відомого вченого-антрополога, наукового, літературного і громадського діяча 

Самуїла Абрамовича ВАЙСЕНБЕРГА



Народився Самуїл Абрамович Вайсенберг 4 грудня 1867 року в Єлисаветграді. В його батька, купця ІІ-ї гільдії, було п'ятеро синів і чотири дочки. Двом з них він дав вищу освіту. На правах старшого сина, після успішного закінчення гімназії, Самуїла відправили на навчання до Гейдельберзького університету, де в 1890 році він отримав диплом лікаря, а потім - ступінь доктора медицини.



Самуїл Абрамович — безперечно, одна з найколоритніших особистостей Єлисаветграда наприкінці XIX — по­чатку XX століть. Його будинок з лі­карнею на вулиці Івановській (з 1934 року — Луначарського) добре зберіг­ся до наших днів, його нині займає обласне управління охорони здоров'я. Одне з найдовершеніших архітектур­них див міста — творіння єлисаветградського архітектора Якова Паученка. Будинок споруджено в стилі еклек­тики з переважанням елементів готики і бароко у 1898 році. Жила і працюва­ла в ньому по-справжньому незвичай­на людина. С. Вайсенберг належав до тієї плеяди лікарів (С. Суданський, А. Чехов, В. Вересаєв, М. Булгаков і т. д.), які прославилися ще й завдяки на­уковій, громадській та літературній ді­яльності. 


Самуїла Абрамовича вирізня­ла виняткова різнобічність інтересів. В одному з дореволюційних джерел він представлений так: «Заведующий городской амбулаторией на окраине города, доктор медицини Гейдельбергского университета С. А. Вай­сенберг». Ось яку постанову щодо нього ухвалила міська дума на засі­данні 8 листопада 1893 року: «Во время свирепствования холерной зпидемии в ближайших от г. Елисаветграда местностях, когда медицинский труд оплачивался чрезмерно до­рого, г. Вайсенберг принял на себя этот труд совершенно безвозмездно й в продолжение всего времени существования амбулатории по Клинцовской улице, с 1 октября 1892 по 1 ноября 1893 года, оказьівал врачебное пособие не только приходящим больным, в весьма значительном числе (5508 человек), но й посещал таковых й на дому, снискав себе своим человеколюбивым й сердечным обращением доверие й расположение прибегавших к его даровой помощи больных. Городская ду­ма признала своим долгом виразить г. Вайсенбергу искреннюю признательность за его усердную й бескорыстную службу в пользу беднейшей части городского населения».


Та, виявляється, це далеко не все, чим займався єлисаветградський лікар. У книзі «Евреи Украины», виданій 1992 року в Києві, читаємо: «Врач й антрополог С. А. Вайсенберг в результате исследований евреев Украины пришел к выводу, что они не составляют одного строго антропологического типа. В своих публикациях он доказывал рабство караимов й татар, много писал по другим вопросам культуры». С. Вай­сенбергу присвячена окрема стаття в «Еврейской знциклопедии», з якої діз­наємося, що народився він у 1867 році в Єлисаветграді, де й помер у 1928 році. Самуїл Абрамович, сказано в енциклопедії, «... возможно, самый выдающийся после Чезаре Ломброзо представитель первого поколения еврейских антропологов, изучавших этнические и физические данные евреев. Его антропометрические исследования южнорусских евреев были опубликованы в 1895 году й заслужили золо­тую медаль Московского естественнонаучного общества. Лучшая работа Вайсенберга — «Развитие человека в связи с его возрастом, полом и расой» (1911). Он много путешествовал, публиковал также работы по еврейскому фольклору й этнографии». 




Після 1917 року будинок Вайсенберга націоналізували, залишивши йому одну кімнату. Потім відібрали і її, на­давши комунальне житло. Ніякі заслу­ги перед вітчизняною наукою не вря­тували лікаря і вченого від несправед­ливості, а згодом і забуття.

Помер С.А. Вайсенберг у 1928 році, 60-ти років у розквіті творчих сил. Пам'ятником йому в Кропивницькому є будинок, який старожили і краєзнавці називають «будинок Вайсенберга».

Монограми


01.12.2022

Мандруємо Кіровоградщиною

с.Червоновершка Компаніївського району

На Кіровоградщині збереглося небагато панських садиб. Але все ж вони є. Наприклад, за 30 км на південь від Кропивницького, в Компаніївському районі, зберігся маєток – палац, парк та господарські споруди, Соколових-Бородкіних. Палац у гарному стані, адже в ньому школа. 


Село Федосіївка наприкінці 18 століття купив російський дворянин, князь Кирило Соколов-Бородкін. Разом із Федосіївкою він отримав немаленький шмат землі – 9000 десятин (це майже 10000 га). Здається, саме Кирило перейменував село в Червоновершку (хоча якась не російська назва, більше схоже на радянське перейменування). В селі було зведено дерев’яний садибний будинок, в якому поміщики бували лише влітку – взимку мешкали у Санкт-Петербургу. Пізніше представники роду Соколових-Бородкіних перебралися у Херсон, а один із них – князь Костянтин, був обраний (чи може призначений) мировим суддею Єлисаведграду (нинішнього Кропивницького). На одній із околиць міста, за проектом міського архітектора Андрія Достоєвського (брата відомого письменника), він збудував будинок. Пізніше він продав, за якісь копійки, цей будинок державі, для влаштування Окружного суду. А сам перебрався у Червоновершку, де розпочав велике будівництво. Щоправда, зимові квартири князя були все рівно у столиці, а тут – дача.

Архівне фото

Проект княжого палацу у Червоновершці, також розробляв Достоєвський. Бородкін оцінив його роботу аж у десять рублів. Збереглися записи у щоденнику Достоєвського, де він горює із дрібної плати, й пише, що відправив ту десятку князю назад, вказавши, що робота коштує вдесятеро дорожче. Князь вибачився й заплатив сотню.


Будівництво почалося у 1854 році і тривало аж тринадцять років. В 19 столітті палац виглядав розкішніше ніж нині – над вежею був шатровий дах, всередині розкішні інтер’єри. В радянські часи відбулися певні перебудови, але ж палац зберігся.



29.11.2022

Видатні постаті рідного краю

Пашутін Олександр Миколайович

— колезький радник, почесний громадянин м. Єлисаветграда, щедрий меценат на ниві освіти та благоустрою міста, громадський діяч, міський голова (1878-1905), укладач і видавець краєзнавчого нарису “Исторический очерк г. Елисаветграда”.




Олександр Миколайович Пашутін народився 26 листопада 1846 року в місті Єлисаветграді Херсонської губернії. Рід Пашутіних походив від розкольників-переселенців на Інгулі у XVIII столітті. Пашутіни стали успішними купцями, а згодом їм довірили керувати містом. Три терміни у першій половині ХІХ століття був міським головою Яків Степанович Пашутін (1821-1829), двічі обирався Микола Петрович (1851 та 1863 рр.).

Батьки О.М.Пашутіна – Микола Петрович Пашутін, син багатого єлисаветградського купця Степана Пашутіна, і донька єкатеринославського купця 3-ї гільдії Ірина Кирилівна, уроджена Остроухова. Її брат Савелій Кирилович Остроухов був відомим єлисаветградським меценатом, все своє майно і прибутки від нього він заповів у розпорядження міста на стипендії єлисаветградцям, що навчалися у вищих навчальних закладах. Марія Миколаївна Пашутіна, старша сестра Олександра Миколайовича, теж займалася громадською роботою – була попечителем Олександрівського дитячого притулку, очолювала Дамське благодійне товариство. Олександр Миколайович успадкував від рідних торгову справу (бакалея, винна торгівля). Справи йшли успішно, тому що О.М.Пашутін мав належну освіту, він закінчив Одеське комерційне училище. Прибутки були чималі, значна частина з яких йшла на благодійність. 25 листопада 1875 року 28-річний Олександр Пашутін взяв шлюб з 21-річною донькою губернського секретаря Марією Миколаївною Корнієнко-Спендовською. Дітей у них не було. Всю свою любов і турботу вони віддавали своїм племінникам, а також витрачали великі кошти на благодійність, на користь бідних дітей. 




25 червня 1871 року О.М.Пашутін вперше був обраний гласним міської думи, а 12 травня 1878 року – міським головою і пробув на цій посаді 27 років, востаннє був переобраний в 1902 році. Вибори на той час були таємні, обирався він завжди майже одноголосно - така була довіра й повага до цієї особи. Після свого обрання О.М.Пашутін відмовився від платні, що йому належала як голові, і всі кошти йшли на потреби міста. При його головуванні були споруджені найкращі будинки з витонченою архітектурою (збереглися і окрасою міста є приміщення краєзнавчого та художнього музеїв), центр набув правильного планування, гарним став міський бульвар (нині площа Кірова), огороджений металевими гратами з гранітними колонами. В місті з’явився телефон, водогін, трамвай, поштова контора, вуличне електроосвітлення. Велику увагу О.Пашутін приділяв дорожньому будівництву, на укладання бруківки використовували місцеве каміння. На високому рівні в місті розвивалося художнє кування. О.Пашутін сприяв відкриттю ковальських майстерень, їхні вироби були відомі далеко за межами провінції. З бюджету міста 34 відсотки коштів виділялося на освіту. Таким чином належно забезпечувалася жіноча та чоловіча гімназії, реальне училище та були відкриті нові школи на околицях міста (Кущівці, Завадівці, Биковому), безкоштовні недільні школи для робітників і ремісничо-грамотні училища. При ньому був відкритий пам’ятник професору В.Григоровичу. 


О.Пашутін брав участь в роботі Червоного Хреста (понад чверть століття), був членом правління реального училища (з 1874 року), почесним попечителем жіночої гімназії (з 1872 року), чоловічої гімназії (з 1881 року), обирався почесним мировим суддею (з 1877 року), головою товариства взаємного страхування (майже 24 роки), товариства розповсюдження грамоти і ремесел (понад 20 років), з 1880 року був гласним Єлисаветградського повітового земського зібрання і гласним Херсонського губернського земського зібрання. В 1897 році О.М.Пашутін склав і видав унікальну хроніку міста “Исторический очерк г. Елисаветграда”, яка тривалий час була майже єдиним доступним джерелом історії міста і перевидана в наші дні. Сучасники згадували його як справедливу, чесну, добропорядну, непідкупну і дуже скромну людину. Перебуваючи на службі Міністерства народної просвіти та юстиції, Олександр Пашутін дослужився до чину надвірного радника, а це означало, що наступний чин (8-й клас), якщо б він його отримав, надав би йому право на спадкове дворянство.

На одному з будинків вулиці Пашутинській  встановлена пам’ятна дошка з барельєфом

Помер Олександр Миколайович Пашутін 1 листопада 1905 року і був похований на Петропавлівському цвинтарі. Під час поховання за труною йшли майже всі жителі Єлисаветграда. Ніхто не приховував гірких почуттів втрати.

19 вересня 2009 року на площі перед будинком Кіровоградської міської ради з нагоди свята Дня міста урочисто було відкрито пам’ятник О.М.Пашутіну 

Його життєве кредо викарбуване на пам’ятникові, встановленому біля будинку Кіровоградської міської ради, на місці зруйнованого Успенського собору, де була відправлена прощальна панахида. Ці слова звучать так: ”Служіння громаді має бути метою життя”.


24.11.2022

Мандруємо Кіровоградщиною

Мала Виска. Селище створене молдаванами

Як виявилось, першими поселенцями там, де нині стоїть Мала Виска, були молдавани, тому нині в містечку є район Бессарабія. Також на території райцентру можна подивитись старовинні палац та гімназію, на її зруйновані цукровий та спиртовий заводи, на її головну пам’ятку (на наш погляд) – гранітне вагоноремонтне депо.

Вагоноремонтне депо

Отже молдавани-переселенці  з’явились в районі річки Малої Висі у 1752 році, вони ж  ізаснували тут перше постійне поселення. До них у цих місцях неодноразово з’являлися ізникали козацькі зимівники, навіть був більш-менш постійний хутір козака Никодима. Молдавське поселення називалося Вись. Деякий час воно належало управителю Нової Сербії, сербському перебіжчику, генерал-поручнику Івану Хорвату, але після суду над сербом (читайте у вікіпедії) поселення відійшло до якогось майора Лєпьохіна, а потім до князя Кудашева.

Палац княгині Кудашевої (1889 р.)

Кудашев збудував у тодішньому селі економію, церкву та маєток і назвав його на свою честь – Кудашеве. Одна із його спадкоємниць звела невеликий палац (1889 р.) який зберігся і нині (адреса – Київська, 4-а) – простенька така двоповерхова споруда із прибудованою галереєю.

У Кудашевих поселення відкупив поміщик Улашов, який і дав йому сучасну назву.

Наприкінці 19 століття через містечко, яке було центром волості Єлисаведградського повіту, пройшла залізниця Одеса – Бахмач. Будівництво залізниці сприяло розвитку промисловості у Малій Висці: у 1899 році почав працювати цукровий завод, а у 1901-му – спиртовий. Нині обидва лежать в руїнах, хоча для обслуговування цих підприємств свого часу було збудовано ціле робітниче селище.

Руїни заводу

До заводів було підведено гілку залізниці, поряд з якою збудували вагоноремонтне депо. Одну із найстаріших будівель цього депо – цех із метрової товщини стінами із чорного граніту – можна вважати найцікавішою пам’яткою Малої Виски (офіційно у перелік пам’яток він не внесений). Коли звели цю будівлю – нам дізнатись не вдалося.

Ще однією пам’яткою Малої Виски є гімназія, зведена на початку 20 століття.


Гімназія (поч. ХХ ст.)


22.11.2022

Прогулянки старим Єлисаветградом

Найкращий будинок Єлисаветграда та

загадковий Османський бульвар

Єлисаветград XVI –XIX століття був зовсім не таким зеленим, як сьогодні. Адже дерева у степовій зоні ростуть погано, їх треба спеціально саджати, доглядати за ними і т.п. Тож у всі часи місцева влада приділяла величезну увагу створенню парків, садів та бульварів. Деякі з них, як Міський сад чи Ковалівський парк, існують і досі. Від інших – Лікарняного і Шовковичного саду – збереглися якісь залишки. А деякі – сад «Альгамбра», Гімназійний сквер, Османський бульвар – зникли назавжди…


Чи жив в Єлисаветграді будівник Парижа?

«Османский бульвар, на берегу р. Ингула с одной стороны и Большой Пермской улицы с другой, разведен был в 1849 году, - писав Олександр Пашутін в «Історичному нарисі міста Єлисаветграда» у 1897 році. - Он разведен был по распоряжению графа Остен-Сакена и назывался по фамилии полковника Османа, разводившаго его, а также заведывавшаго им. Этот бульвар был лучшим в то время местом в городе для летняго гуляния елисаветградской публики; на нем была устроена деревянная ротонда для танцев, а также разведены роскошные цветники. Несмотря на все удобства, которыя представлял этот бульвар для жителей города, он по переходе г. Елисаветграда в гражданское ведомство, т. е. вначале 1860-х годов совершенно вырублен вместе с примыкавшей к нему рощей, по ту сторону р. Ингул вследствие того, будто бы, что как бульвар, так и река во время весенняго разлива р. Ингула стесняли свободный проход воды и льда».


Тож Османський бульвар займав досить велику площу, на якій зараз знаходиться сквер Воїнів-інтернаціоналістів, спортивна школа та факультет фізвиховання педуніверситету. Проте нам не вдалося знайти жодної згадки про Османський бульвар у художній чи мемуарній літературі, не існує жодної фотографії цього парку. Це пояснюється його коротким віком – ледь більше 20 років, створити повноцінний парк за такий термін майже неможливо. А фотографія у 1850-х роках тільки-но починала розвиватися, тож ми не маємо жодної картки з видами Єлисаветграда тих часів.

Саме відсутність будь-якої інформації про Османський бульвар породила величезну кількість легенд про цей парк. Найпоширеніша та найфантастичніша з них, що створив цей бульвар не хто-небудь, а майбутній перфект паризького департаменту Сена, архітектор, який багато в чому визначив сучасний вигляд Парижа, - Жорж Ежен Осман! Мовляв, потренувавшись у Єлисаветграді, Осман потім розбив знаменитий бульвар в Парижі, названий на його честь…



Проте навряд чи єлисаветградський парк бодай чимось нагадував паризький бульвар Османа (на фото). Та й Осман у нас був інший. Костянтин Шляховий пише, що учасник війни 1812 року Отто Карлович Осман в кінці 1840-х служив у Єлисаветграді корпусним обер-вагенмейстером, в його обов'язки входило і влаштування відпочинку для родин військових. Власне, він, за розпорядженням генерал-лейтенанта Остен-Сакена, і розбив цей парк на березі Інгулу і керував ним деякий час.

Базар замість парку

Проте нам хочеться звернути увагу на інше. Пашутін пише, що парк був вирубаний, тому що «начебто стісняв вільний прохід води та криги». Начебто! Бо знаєте, що побудували на місті бульвару відразу ж після його вирубки? Базар!

Від бульвару залишилась тільки назва. Ринок, який злився зі Старим базаром на іншому березі річки, ще багато років називали Османським.


Відомий єврейський драматург Яків Гордін так описував свої враження від прогулянки по цьому району у 1889 році: «Я пошел по Пермской… Я давно знаю эту улицу, я давно знаю, что по этой улице, начиная от синагоги и кончая домом Агте, ни днем, ни ночью, ни зимой, ни летом нельзя пройти, не замкнувши нос пробками и не прикрывши уста респиратором. Да оно совершенно понятно. Слава Богу, в городе навозу, мусору и всякой гадости достаточно, а тут такое удобное и пространное место. Крутой берег, луг, Ингул… Прелесть, что такое! (…) Да, не даром сказал один великий философ, что мир наш полон противоречий, благодаря лишь тому, что в человеке глубоко сидит свинское начало. Ах, человек способен засорить навозом самую возвышенную поэзию! (…) Я останавливаюсь на большом мосту, и, странное дело, луна тоже остановилась. Бедная луна! Она часто проходит по этому мосту и всегда ее красивое и наивно-глуповатое лицо отражается на гладкой поверхности мутного Ингула. Часто плывет она между рыбными лавками и цирюльнями, между кучами мусора и навоза…».

Не найкращий опис нашого міста, але, мабуть, правдивий. Пашутін пише, що дещо ушляхетнило цей район міста будівництво трамвайного депо (там, де зараз знаходиться стадіон). А поряд єлисаветградський купець Цаль Канівський збудував приміщення, у якому тепер знаходиться факультет фізвиховання. Але інша частина колишнього Османського бульвару залишалася базаром до середини минулого сторіччя.


Будинок предводителя дворянства

Єлисаветград, який ми бачимо зараз, почав будуватися у середині ХІХ століття. Тоді міська управа переїхала з вул. Невської (Пашутінської) на сучасну центральну площу, було збудовано палац та комплекс будівель Кавалерійського училища, з'явилася вулиця Дворцова.

Але у цей час місто розбудовувалося і в інший бік. Дерев'яний міст через Інгул на Великій Перспективній замінили на кам'яний. І тут, в кінці Перспективної вулиці, біля Османського бульвару, повітовий предводитель дворянства, губернський гласний та мировий суддя Кирило Васильович Соколов-Бородкін у 1845-1853 роках збудував палац. Чи то для себе, чи то для прийому імператора та його свити.

Тоді це була найкрасивіша будівля Єлисаветграда. Яскравий червоно-білий будинок в стилі ампір було видно від самого початку Перспективної вулиці! А з вікон палацу можна було побачити усе місто. Але приймати там імператорську сім'ю скоро стало неможливо, та й сам Соколов-Бородкін жити в ньому, мабуть, не схотів. Одна справа дивитися з вікон на парк з ротондами і квітниками, зовсім інша – на базар з рибними лавками, цирульнями та кучами сміття… Тож на початку 1870-х Соколов-Бородків за символічну плату здав будівлю в оренду Єлисаветградському окружному суду.

З тих пір у цій будівлі майже завжди знаходилися суди – окружний єлисаветградський, потім губернський зінов'євський, зараз – апеляційний кіровоградський. Хоча ні. Було і в цьому приміщенні свято – 10 січня 1918 року газета «Голос Юга» повідомляла: «Музыкальный в помещении Окружного Суда переносится на субботу, 13 января. В концертном отделении примут участие: композитор К.С.Шимановский, пианистка Н.Г.Нейгауз, певица А.Ф.Бернштейн, скрипач В.М.Гольдфельд и струнный квартет. В программе: произведения Глазунова, Римского-Корсакова, Шимановского, Феликса Блуменфельда, Дебюсси, Крейслера, Шумана и Листа».
Був такий останній сплеск перед остаточним знищенням культури та конфіскацією роялів на користь трудящих. Але це вже зовсім інша історія…



17.11.2022

Мандруємо Кіровоградщиною

м.Помічна

Невеличке містечко Помічна, до якого з різних точок Кіровоградщини можна дістатися як автобусами, так і залізничним транспортом, вражає людей, які побажають його відвідати в якості туристів, надзвичайними фактами. Тут є цікавинки наземні - наприклад, музей-бронепотяг чи стіна паровозного депо, яка колись була лобним місцем для перших комсомольців. Є підземні - як катакомби конокрадів чи кургани. А є такі, які прагнуть увись - як водонапірна башта інженера Шухова, креслення якої вразили самого Ейфеля. Так-так, того самого, який звів найвищу споруду свого часу - Ейфелеву вежу. Про Помічну згадувала Леся Українка, яка зупинялася тут Дорогою до Криму й виходила прогулятися липовою алеєю, залишки якої існують і досі. 

На території Помічної люди жили давно - коли місцеві жителі копають погреби, періодично знаходять предмети, що належать до епохи ранньої бронзи.

Та офіційна дата заснування селища - 1868 рік. Назва Помічна походить від слова "помоччя" - колись тут мочили коноплі. Сучасний населений пункт зʼявився як містечко залізничників - і досі основним заняттям багатьох мешканців є робота на залізниці.

Романтична Помічна часів революції

Саме тут розвивалася історія великого кохання Нестора Махна. Галина Кузьменко була родом з Помічної, а з видатним анархістом вона познайомилася в Гуляйполі, де працювала вчителькою. За непоступливість та норовистий характер полюбив її один з провідних анархістів світу. Поступово їхні стосунки переросли у вільне кохання, а через деякий час - і в шлюб. Нестора Махна так боялися, що в Помічній і найближчих селах не знайшлося священика, щоб повінчати цю пару. Проте весілля за наполяганням батьків нареченої відбули гучне - з встеленими килимами дорогами та жбурлянням золотих монет у натовп.



Галина Кузьменко в армії Нестора Махна виконувала функції політрука, тому, за спогадами жителів Помічної, махновці були людьми ввічливими, освіченими й справляли приємне враження.

Виховувала дружина навіть самого Махна - подейкують, що шрам на його щоці зʼявився не від кулі, а від кочерги, коли якось пʼяним прийшов додому й дозволив собі зайве.

Є про Махна й інша легенда: саме в Помічній він заховав свою казну. На доказ того історики наводять аргумент, що з Катеринополя до Помічної ватага махновців рухалася дуже повільно, а потім стала надзвичайно швидкою та маневреною. Це пояснюють тим, що вони заховали в Помічній той вантаж, який везли з собою. Після того, як на території, де колись жив дядько Галини Кузьменко, знайшли горщик зі срібними монетами, шукачі скарбів настільки активно проводили пошукові роботи, що на тій ділянці неможливо було нічого виростити - все витоптували.

Доля родини Махна була трагічною - після революції Галина Андріївна та її донька були увʼязнені. А відбувши свій термін за гратами, жінка приїхала у Помічну, попередивши про повернення родину... Єдиним членом родини, який наважився прийти на вокзал і розказати, що їй, політично неблагонадійній, тут не раді, був рідний дядько. Цілком може бути, що приїжджала дружина Махна по скарби, проте відмовилася від цієї ідеї, перебуваючи під пильним наглядом спецслужб. Вона разом з донькою змогла виїхати до Франції, де зустрілася з чоловіком. Проте разом вони вже фактично не жили - складний життєвий шлях призвів до того, що у Нестора розвинувся туберкульоз, тож дружина з донькою жили окремо. Помер Нестор Махно у бідності - і наприкінці життя жив певною мірою за фінансової підтримки колишньої дружини.

Другою видатною жінкою у ті буремні часи стала Маруся Никифорова. І вона теж відзначилася у Помічній. Згадують, що біля стіни паровозного депо колись Маруся проводила розстріл полонених червоноармійців. Тих, хто падав на коліна, казав, що біс попутав, вона знищувала без жалю. А тих, хто поводився гідно, запрошувала у свій загін.

Як водонапірна башта рятувала від смерті під час Голодомору

З розвитком галузі залізничних перевезень виникало все більше потреби у воді. Тож вирішено було звести водонапірну вежу. Справу доручили інженеру Володимиру Шухову, який створив блискучий проект за власною методикою гіперболоїда. Надзвичайно легка й бюджетна металева конструкція утримувала на собі великий вантаж - бак з водою. Коли цей проект побачив Густав Ейфель, він був вражений і заявив, що якби він будував свою вежу за такою методикою, то за умови використання того бюджету, який він мав, було б можливо звести вежу у півтора рази вищу, ніж побудував він.

У Помічній під час Голодомору 1932-33 років померло чимало людей. А тих, хто вижив, рятували два фактори - залізниця (пайки видавали машиністу та його помічнику) та будівництво водонапірної вежі, бо там теж працівникам видавали харчі.

Міцність споруди вражає - коли під час відступу німецько-фашистських військ її спробували підірвати, башта підлетіла вгору, а потім приземлилася на те ж місце, де й стояла, не зазнавши значних ушкоджень.

Наразі проект відновлення башти подали на конкурс "Малі міста - великі враження". Існує також проект відновлення обʼєкта, створений черкаськими проектантами. Досвід у реконструкції вони мають, адже у Черкасах подібну вежу, створену за проектом Володимира Шухова, реставрували. На реконструкцію потрібно 2,2 мільйони гривень.

Музей-потяг: експонати, яким заздрить Одеса

У Помічній врятували від долі металобрухту чимало предметів, які зараз викликають у туристів подив і захват. Тут і дві дрезини - класична та велодрезина, і навіть потяг з броньованим вагоном.

Одна з таких дрезин, яку з початком російської збройної агресії прикрасили рекомендації любителям російського світу "Чемодан - вокзал - Рассея", стала відомою далеко за межами України.

А якщо ви хочете зануритися в життя залізничників - завітайте у музей-потяг.

До 1964 року всі потяги такого типу перебували на військовому обліку, - розповідає голова Помічнянської ОТГ Микола Антошик. - А потім концепція змінилася: цей потяг був списаний і мав стати брухтом, проте ми відстояли його право на існування. Коли піднімали його на постамент, всі були здивовані, наскільки він легкий, навіть засумнівалися, чи дійсно вагон обшитий бронею. Для перевірки здійснили три постріли - і обшивка витримала. Зʼясували, що броня складалася з двох листів сталі та шару войлока між ними. Ця броня надійшла з Англії ще під час Першої світової війни завдяки тогочасному "ленд-лізу"!

Всередині музею чимало цікавого: від колекції спеціальних залізничних ліхтарів, яку так і не випросили з Помічної одеські працівники музею залізниці, та діючої моделі грамофону до кашкета провідника-чарівника, одягнувши який можна загадати бажання.

15.11.2022

З історії міста

Єлисаветградська авіапошта 

З початку лютого 1918 року у Єлисаветграді стояв восьмий авіаційний дивізіон: п'ятнадцять літаків, механіки, пілоти і т.п.


Дивізіон прибув у місто в мирний час. Як і багато інших вояків, авіатори їхали з фронту додому. Проте їм шкода було розлучатися. Вони розуміли, що дивізіон розформують, літаки заберуть, а вони роз'їдуться по домівках. Тож, зупинившись в Єлисаветграді, авіатори запропонували місту цікавий бізнес-план – створення авіаційної пошти «Одеса-Вознесенськ-Єлисаветград-Черкаси-Київ».

Максим Сінченко навіть відшукав розцінки єлисаветградської мирної авіації: 1 рубль за лист, 50-100 рублів за політ людини. Аеродрому, як такого, у місті не було – літаки стояли на Ярмарковій площі, літною смугою слугував пустир вздовж залізниці.


А потім відбулося повстання проти Марусі Нікіфорової. Більшовики заборонили польоти. За результатами Берестейської угоди, місто покинули більшовики, влада змінилася. Увесь цей час авіадивізіон залишався в місті. Проте про приватні польоти мова більше не йшла – літаки були надто цінні для військових.

Король України в Єлисаветграді

Навесні 1918 року Україну окупують австро-угорські війська. Місто зайняли українські Січові стрільці - військове об'єднання, яке почало формуватися у Львові ще на початку Першої світової війни. У 1918-му легіон УСС вирушив у похід на Україну у складі австро-угорської армії. За задумом, січові стрільці мали подавляти селянські повстання, які постійно спалахували на окупованій території, і забезпечувати армію хлібом. Проте посилаючи українських січових стрільців відбирати хліб в українських селян, австро-угорська влада дуже помилилася.


Січові стрільці не стільки приборкували, скільки влаштовували святкові паради та театральні вистави, браталися з місцевим населенням і т.п. Якщо погортати спогади Софії Тобілевич «Рідні гості» про перебування Січових стрільців на Єлисаветградщині, то взагалі складається враження, що їх більше цікавили культурні зв'язки між заходом та сходом, ніж хліб для австро-угорської армії.


А очолював загін Січових стрільців, який прибув до Єлисаветграда, Василь Вишиваний - ерцгерцог Австро-Угорщини Вільгельм Габсбург, який на повному серйозі претендував на український трон! Хоча, може, він сам і не ставився до цього так серйозно. Свого часу він закохався в Галичину, яка була частиною Австро-Угорщини, та вивчив українську мову. Вільгельм Габсбург вважав, що не тільки Галичина, але й уся Україна має увійти до складу Австро-угорської імперії і начебто ніяких власних монархічних амбіцій не мав.

Проте було б дивно, якби хтось під час громадянської війни не використав і цю карту – відновлення в Україні монархії, проте не у складі Російської чи Австро-угорської імперії, а в окремому українському королівстві, яке визнає Європа. А чому б ні? Королівське походження Вільгельма ні в кого не викликало сумнівів, а «король», який говорив українською, постійно носив вишиванку і обожнював українські пісні, мав досить велику підтримку населення. Тож 1 квітня 1918 р. біля Херсона Вільгельм Габсбург урочисто очолив УСС.

Далі, саме у наших краях проводилася широка рекламна кампанія, яка мала на меті зробити Габсбурга для початку гетьманом України (замість Павла Скоропадського). Закінчилася ця історія майже безславно: Січових стрільців просто відкликали з «великої України» додому у Львів.


Вишиваний деякий час ще займався політикою на Галичині, а потім оселився у Відні. Там мешкав і під час Другої світової, а після війни залишився у радянській зоні окупації Австрії. У серпні 1947 року його заарештували і привезли до Києва, де засудили на 25 років ув'язнення за зв'язки з УПА. Наступного року «король України» помер у в'язниці від туберкульозу…

Але це вже було далеко звідси. Якщо ж говорити про Єлисаветград, то тут наприкінці 1918 року відновлюється влада Української Народної Республіки. Найвищий орган державної влади – Директорію – очолює на цей час наш земляк Володимир Винниченко. Проте і це було ненадовго.


10.11.2022

Мандруємо Кіровоградщиною

Музей-заповідник “Гайдамацька Січ”

село Цибулеве, Знам’янський район

На Знам’янщині у селі Цибулеве, яке ще у XVIII столітті було містечком у приватній власності Розумовського, та дало краю десять козацьких сотників, унікальне місце під назвою «Гайдамацька Січ».

Його називають зеленою садибою, музеєм просто неба, а господар і засновник – козак-краєзнавець Володимир Вознюк називає духовним заповідником. Для Володимира ця садиба – справжній продух, яким він охоче ділитися з людьми, що мріють пізнати та відчути особливий історично-козацький дух. Ідеєю та її втіленням він займався добре десятиліття.


Розважальний потенціал «Гайдамацької Січі» видається таким: унікальні експонати, подорож до періоду козацтва, а також «козацькі» смаколики.

Експонати музею просто неба. Зараз в ньому є більше сотні унікальних експонатів із камені, глини або дерева. Всі вони є провідниками до історії, культури та побуту наших пращурів.

Для шанувальників скіфської доби тут також є багато цікавого. Починаючи від знахідок скіфської та чорноліської культури, закінчуючи раритетними виробами декоративно-ужиткового мистецтва. Прихильники українських традицій також не залишаються байдужими.

 Унікальні вишиванки та керамічні вироби знаходяться в окремому приміщенні та демонструються прибічникам української історії та культури на прохання.

Особлива гордість – козацький курінь, який привертає увагу до села та його історії. 

Що цікаво, Володимир Вознюк займається не лише «Гайдамацькою Січчю». Він також проводить цікаві екскурсії навколишніми землями. До таких можна віднести:

  • перунову скелю, на ній раніше можна було знайти старовинне капище;
  •  лисячі яри з піщаниками;
  • скелясті береги розломів гранітного кар’єру Інгульця;
  • три різних криниці з різним смаком води.

Краєзнавець також проводить екскурсії до Чорного лісу, і до пам’ятника козаку Мамаю, біля якого обладнано оглядовий майданчик з видами на Мамаїв яр. Під час цих екскурсій, нащадок чигиринського козацького року Володимир Вознюк розповідає про історію гайдамацтва і козацтва.



08.11.2022

Яким був Інгул у Єлисаветграді

Звісно, головна річка нашого міста не є його окрасою, але місто повинне завдячувати їй своїй появі не у меншій мірі, ніж фортеці святої Єлисавети, біля стін якої воно виросло. І виросло воно на берегах Інгулу, довжина якого сьогодні у межах міста складає 16,5 км.


Перше враження від Інгулу у гостей нашого міста завжди було майже однаковим, а іноді навіть образливим для містян, які звикли до річки, як до вад своїх дітей, і сприймали її такою, якою вона була, насамперед мілководною. Разом з тим ті ж містяни постійно забруднювали головну водну артерію міста та її притоки, викидаючи у них нечистоти та побутове сміття.

У 1774 році у своєму щоденнику «Путешествие Елисаветградской провинцией» академік Йоган Гільденштедт, відвідавши влітку нашу фортецю, яка ще не мала статусу міста, відзначив: «Мостов через Ингул нет, потому что высокая весенняя вода срывает их. В настоящее время воды в Ингуле так мало, что во многих местах через него можно перепрыгнуть, в других он образует обширные и глубокие лужи. Течение в нем едва заметно, поэтому вкус воды очень неприятен».

Протягом останніх двох століть Інгул кілька разів змінював напрям свого руху. У межах міста річка мала ряд петель, які влада намагалася усунути та зробити русло у тих місцях прямим. Це був вимушений захід. У заплавах річки під час льодоходу скупчувалися величезні тороси криги та снігу, які заважали проходу води. Тож Інгул розливався і затоплював значну частину міста, спричиняючи значну шкоду.

Дві петлі Інгулу на Ковалівці та третя – Козачий острів


Один з найбільших паводків ХІХ століття стався 27-28 березня 1841 року. Вода залила усю Ковалівку, а по Великій Перспективній вулиці доходила аж до Успенського Собору (на його місці зараз розташована міськрада). Під час цього паводку загинуло 20 єлисаветградців, вода знесла будинки у двох кварталах.

Після цього, як зазначено в «Історичному нарисі м.Єлисаветграда», для попередження великих паводків в Єлисаветграді «департаментом военных поселений, по представлению графа Дмитрия Ерофеича Остен-Сакена, предполагалось урегулировать течение реки Ингула, дав ему прямое направление, прорытием нескольких каналов, часть же прежнего русла проектировалась заградить фашинами, как равно обоставить и берега Ингула такими же фашинами в черте города».

Позаду чоловіків Базарний міст,1950 рік. Справа видніється будинок Заславського, зліва – будинок Збара.

Щовесни жителі нашого міста, будинки яких знаходяться неподалік Інгулу, насамперед на лівобережжі, моляться Богу, щоб їхні помешкання не підтопила тала вода. Дві найбільші повені в історії Єлисаветграда були у ХІХ столітті – у 1841 та 1896 роках. Вони описані в «Історичному нарисі м.Єлисаветграда».

Катання на човнах. У 60-ті роки минулого століття у районі металевого містка через Інгул по вулиці Пашутінській була станція з прокату човнів.

«Самое большое наводнение в Елисаветграде было 27-го и 28-го марта (в последние дни страстной недели) 1841 года. Ингул, вскрывшись в этом году внезапно, и поднявшись на значительную высоту от неимоверно быстраго таяния снегов, предшествовавшей зимы, затопил все прибрежныя части города, в особенности же пострадали базар и предместье Ковалевка. Разлив воды на Большой Перспективной улице достигал почти до собора (нині на місці Успенського собору будинок міськради – прим. авт.), нижния же улицы, по направлению к Кущовке были покрыты водою до Преображенской улицы. В это наводнение утонуло 20 человек и снесены дома двух кварталов.


У радянські часи найбільша повінь у Кіровограді була у 1980 році. Головною її причиною стали не природні фактори, а людські помилки - неправильні дії гідротехніків з черговості відкриття водних запорів на Інгулі та його притоках. У центрі міста під водою опинилися усі мости. Вода стояла на центральному ринку, «омивала» готель «Київ», на правому березі доходила до сходів обласного суду, залило Ковалівку. Остаточно вода пішла через чотири дні.


04.11.2022

З історії міста

Єлисаветградські гроші

 січні 1918 року, коли Єлисаветград не мав зв'язків ані з Києвом, ані з Петроградом, у місті з'являється серйозна проблема – відсутність готівки. Міська дума вирішила друкувати власні гроші, які ходили тільки на території міста. Купюри номіналом 10 рублів називалися «Розмінні квитки міста Єлисаветграда» і були підписані тодішнім міським головою Сергієм Крамаренком.



Попри те, що влада в місті протягом року кілька разів змінювалася, друк єлисаветградських грошей не припинявся. В кінці березня Єлисаветград почав друкувати також купюри номіналом один і три рублі. Ті перші партії власних грошей були забезпечені майном міста і влада контролювала обсяги готівки. Проте уникнути інфляції в таких умовах було неможливо. Протягом 1918 року кілька разів приймали рішення про додатковий друк грошей – щоразу на три-п'ять мільйонів рублів. У наступні роки суми були в кілька разів більшими.


За межами міста за ці гроші нічого не можна було придбати. До того ж, незважаючи на те, що єлисаветградські гроші мали кілька ступенів захисту (друкувалися на папері з водяними знаками, мали дуже тонкий малюнок і кілька тонів), їх, зрозуміло, підробляли. Але попри всі незручності протягом кількох років в умовах постійної зміни влади «розмінні квитки» залишалися чи не єдиною твердою валютою в місті. Їх вилучили з обігу тільки у 1923 році, коли їм на зміну прийшов радянський рубль.


03.11.2022

Мандруємо Кіровоградщиною


Маєток Вімберга

село Ясинуватка, Олександрійський район



Мальовничі пагорби села Ясинуватка вражають своїми розмірами та архітектурною пам’яткою під назвою «маєток Вимберга». Це найгарніший і найбільший палац Кіровоградщини, про який, практично ніхто не знає. Вважають, що прізвище власника палацу було Вимберг, а звали його Василь Федорович, 1861 року народження. Він був військовим, та одружився з Єлисаветою Анненковою, яка отримала Єсиноватку (тодішня назва Ясинуватки) у спадок від матері. Відомо, що наприкінці 19 століття палац належав цій родині. 
Палац збудували в еклектичному стилі з неоготичною баштою.З маєтку був облаштований вихід до річки, де розміщувалися купальні. Поруч були тераси з фруктовими деревами.


На превеликий жаль, ця споруда напівзруйнована та територія навколо неї занедбана. Незмінним залишилось лиш одне, на території біля палацу досі росте 200-літній дуб, який є свідком історії та таємниць цього маєтку. За ініціативи селищного депутата Сторчового Олександра Олексійовича та спільними зусиллями небайдужих мешканців громади, було наведено лад на території маєтку та висаджено озеленення.



01.11.2022

З історії міста

Найбільш титуловані підприємства Єлисаветграда

Безумовно, найбільш титулованим серед підприємств Єлисаветграда та Єлисаветградського повіту був завод Ельворті. На конкурсах та виставках за період з 1882 по 1911 рік його продукція отримала більше 50 нагород, серед яких 37 золотих та срібних медалей.

Першу свою медаль, а вона була срібною, ельвортівська сівалка отримала на міжнародній виставці у 1882 році. У 1896 році на Всеросійській виставці у Нижньому Новгороді також були відзначені сівалки фірми Ельворті. А уже у 1900 році продукція заводу отримує золоту медаль Всесвітньої виставки у Парижі.

Як повідомляла газета «Голос Юга» у номері за 8 жовтня 1910 року, «на Екатеринославской выставке товариществу Р. и Т. Эльворти присуждена бронзовая медаль за просорезки, маслобойни, винтовой пресс и вальцовку хорошего качества».
Та ж газета наступного дня писала: «Награды. На выставке в Александрии получили награды следующие фирмы: Товарищество Бургард – 1) экстирпатор-мотыга – малая серебряная медаль; 2) сеялка обыкновенная рядовая и 3) сеялка для посева междурядьями кукурузы – бронзовая медаль Александрийского земства. А.Шкловского наследники – 1) рядовая сеялка – бронзовая медаль, 2) молотилка и конный привод – малая серебряная медаль Александрийского земства; 3) мельничные постава – похвальный лист главного управляющего земства и завод Акционерное общество Р. и Т. Эльворти – рядовая сеялка – большая золотая медаль Александрийского земства».
Того ж року в Омську відбулася Західно-Сибірська виставка, на якій був і павільйон акціонерного товариства братів Р. і Т. Ельворті. Після цієї виставки Ельворті організували в Омську постійне представництво і побудували для нього власну будівлю. Ельворті також представляли в Омську товариства "І.І.Ген'" з Одеси (плуги та інші знаряддя) та "А.Я. Коп" з Олександрівська (нині Запоріжжя, жатки-лобогрійки і самоскидки).
З 25 серпня по 8 вересня 1913 року в Аккермані (нині Білгород-Дністровський під Одесою) пройшла 1-а сільськогосподарська і кустарно-промислова виставка, комітет якої присудив велику золоту медаль заводу Ельворті за сівалки «Одеса».
У 1907 році єлисаветградська газета «Голос Юга» у кількох номерах друкувала рекламу фабрики піаніно А.Клебаха. Починалася ця реклама словами «удостоєна на выставке в Елисаветграде 23 апреля 1906 г. серебряной медали». В оголошенні вказано, що фабрика існує з 1882 року, і на той час вона знаходилася у будинку Гунькіної по вулиці Дворцовій.



Загалом сільгоспвиробники Єлисаветградського повіту були частими учасниками різноманітних сільськогосподарських виставок, з яких постійно привозили нагороди.
Єлисаветградське товариство сільського господарства встановило свою медаль «За сільськогосподарські вироби». У статуті товариства серед його завдань було вказано: «устраивать выставки, аукционы и поощрять труды и заслуги на сельско-хозяйственном поприще присуждением медалей и других почетных наград». Малюнок медалі був затверджений у 1902 році. А у наступному році виготовили на монетному дворі у Санкт-Петербурзі за ескізами медальєра М.Скуднова 8 срібних медалей великого розміру (діаметр 70 мм) та 10 срібних медалей малого діаметру ( 57,4 мм), а також 15 бронзових медалей. Хто був нагороджений цими медалями – поки що не встановлено.
А ось кілька газетних повідомлень про участь сільгоспвиробників Єлисаветградського та Олександрійського повітів у виставках.
На Всероссийской выставке плодоводства и огородничества, устроенной осенью сего года в Петербурге Имперским обществом плодоводства, землевладельцу нашего уезда В.А.Кубарскому за плоды, выращенные им в своем имении при деревне Благодатной, присуждена большая золотая медаль(«Голос Юга», 17 жовтня 1910 року).

Выставка. Сегодня в Новоукраинке открывается однодневная сельскохозяйственная выставка. («Голос Юга», 25 серпня 1911 року).
В Єлисаветградському та Олександрійському повітах було кілька кінних заводів, племінні коні яких здобували нагороди на різних виставках.

На Киевской всероссийской конной выставке участвовало, между прочим, два завода Херсонской губернии Елисаветградского уезда, а именно: заводы Игната и Сигизмунда Казимировичей Стибор-Мархоцких. Жюри выставки присудило лошадям этих заводов высшие награды. На выставке участвовал также конный завод А.Л.Бобошко (Александрийский уезд). Жеребец этого завода «Минин» удостоен получения первой премии. («Голос Юга», 10 вересня 1911 року).
Відзнаки отримувала і… єлисаветградська тюрма.
На выставке арестантских изделий, открывающейся в августе в Царском Селе, елисаветградской каторжной тюрьмой экспонируется походный офицерский буфет арестантской роты. («Голос Юга», 29 липня 1911 року).
Награда. На сельскохозяйственной выставке в Екатеринославе Елисаветградская тюрьма получила похвальный лист за хорошую постановку учения разнообразным полезным ремеслам. («Голос Юга», 26 вересня 1910 року).

28.10.2022

Мандруємо Кіровоградщиною

с.Припутні Знам'янського району

село Мошорине Знам’янського району Кіровоградської області

Семен Климовський — наш видатний земляк, автор відомої не лише в Україні, а й у всій Європі, пісні «Їхав козак за Дунай». Тривалий час він був напівлегендарною особистістю. Легенда розповідає, що після зустрічі з російським царем Петром І у 1720 році, Семен Климовський, великий знавець латинської, грецької та багатьох мов і літератур, автор пісні «Їхав козак за Дунай», змушений був переїхати жити в маленьке село Припутні (нині околиця села Мошорине) до свого друга. Царю не сподобались філософські роздуми «О правосудии и бодрости» та «О смирении височайших». Обидва твори написані у віршованій формі, де освічений козак висловив своє ставлення до подій у російській державі, коли кривда перемагала правду.
Дослідник Михайло Левицький у нарисі «Деревня Припутни» (1818р.) зокрема писав так: «Автор відомої пісні на самоті пише прості, але ніжні вірші, навчає своїх пісень сільських пастушків, а вечорами до його хати сходяться люди, аби послухати мудрої поради та нові вірші. У Климовського велика пасіка, і він на цьому добре знається. Має чималеньке господарство. Рано прокидається, пізно лягає, трудиться з піснею».

Перша згадка про Семена Климовського, як автора книги про державний лад, зустрічається у 1772 році у словнику російського письменника Миколи Новикова. Згодом Микола Карамзін стверджує, що Климовський — автор популярної тоді пісні «Їхав козак за Дунай», і навіть подає його портрет. Його ім’я потрапляє у працю Миколи Греча про історію російської літератури, про нього пишуть Михайло Максимович, Павло Житецький, Володимир Перетц. Лише на початку ХХ століття постать та діяльність Семена Климовського підтверджується достовірними фактами. У 1905 році Ізмаїл Срєзнєвський безапеляційно стверджує на основі рукопису, котрий до того зберігався в Імператорській бібліотеці, таке: «Тепер можна цілком певно сказати, що харківський козак Семен Климовський — не міфічна особа…».

Три пам’ятні знаки Семену Климовському встановлені вдячними нащадками на території Мошоринської сільської ради: два на місці проживання відомого земляка та у центрі села, біля сільської ради.



27.10.2022

140 років від дня заснування

українського професійного театру

Цієї осені, а саме 27 жовтня 1882 року, Театрові корифеїв виповнилося 140 років. А з’явився перший професійний український театр у місті Єлисаветграді. Саме тоді наш театр став самостійним, відокремившись від польського та російського. А за рік до цього українці нарешті домоглися права творити на сцені рідною мовою. Перша вистава «Товариства українських артистів під орудою М. Л. Кропивницького» відбулася у Єлисаветградському театрі (нині академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Кропивницького). Це була «Наталка Полтавка» Івана Котляревського.



Театр розпочав свій непростий і цікавий шлях. Його вистави мали величезний успіх, попри цензурні заборони та скептичне сприйняття недругами. Траплялися і внутрішні колізії, адже це театральне середовище. У 1885 році припинилася дворічна співпраця Марка Кропивницького і Михайла Старицького — кожен почав працювати зі своєю командою.


Наприкінці 1886-го — на початку 1887 року відбулися знамениті гастролі українського театру у столиці Російської імперії. Організувати їх було неймовірно складно. Преса спочатку називала мистецький колектив з України «мужицьким і хохляцьким театром». Однак наші актори підкорили вибагливу петербурзьку публіку. І критики вимушені були визнати — українські актори надзвичайно талановиті. Навіть цар Олександр ІІІ зацікавився театром.


«Імператор був дуже задоволений грою українських акторів. 25 січня трупа Кропивницького вдруге виступає у присутності царської сім’ї, але тепер уже на імператорській сцені — в Маріїнському театрі, де ні до, ні після цього не одержувала дозволу виставляти спектаклі жодна з провінційних труп. Виняток для українців зробив сам цар, якому захотілося побачити талановитих акторів  на сцені одного з найкращих театрів країни».


Успіх був таким, що провідні актори Марко Кропивницький і Марія Заньковецька отримали запрошення служити в імператорському Александринському театрі. Проте славетні митці, попри обіцяну високу зарплату й інші привілеї, не зрадили українській сцені.


А через двадцять років потому, в 1907-му, Микола Садовський добився відкриття першого стаціонарного Українського театру (нині приміщення Київського національного академічного театру оперети). Микола Карпочич зробив заклад доступним для відвідувачів. Ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших театрах, і українська публіка з усіх київських околиць ходила на вистави.


Про титанів духу, які були серед наших предків, має знати кожен українець. Колись обов’язково історією Театру корифеїв та його харизматичними керівниками і талановитими акторами зацікавляться кіносценаристи та кінорежисери. І знайдуться ті, хто не пожалкує грошей на цікавий серіал про події кінця ХІХ — початку ХХ століть у театральному житті України. Фільм про наших земляків — непересічних служителів Мельпомени просто приречений на успіх.



25.10.2022

Прогулянки старим Єлисаветградом

Якою була найпрестижніша вулиця Єлисаветграда


Відразу після виникнення Фортеці святої Єлисавети біля неї, на правому березі Інгулу, почали будуватися солдатські слободи Биківська та Пермська. Проте першою вулицею саме міста Єлисаветграда вважається Невська, яку після смерті міського голови Олександра Пашутіна перейменували на його честь.

Тоді, у 1750-х, Великої Перспективної ще й у проекті не було, і Невська стала першою центральною вулицею. DOZOR вже писав про те, що саме тут (на місці, де сьогодні кафе «Максим» та торговий центр «Лісова пісня») знаходилися дерев'яні приміщення першої міської думи та поліції. А на горі, на початку вулиці, де сьогодні пожежна частина, була перша у місті водонапірна вежа.

На Невській

На честь міського голови Олександра Пашутіна цю вулицю перейменували у жовтні 1909 року. Це була друга вулиця нашого міста, названа на честь людини. На початку того ж 1909 року вулицю Безпопівську перейменували на Гоголівську з нагоди сторіччя письменника. Але обидві назви прижилися не відразу.

Тоді багатьом це здавалося дикістю. Адже і міста, і вулиці не заведено було називати на честь звичайних людей, тільки святих. Равеліни фортеці св. Єлисавети вже мали назви на честь святих. Тож для перших вулиць запозичили назви равелінів, іноді ділячи ім'я на дві сусідні вулиці. Равелін Архангела Михаїла дав назву Архангельській та Михайлівській. Равелін Олександра Невського – Олександрівській (нині Тарковського) та Невській.

Після великої єлисаветградської пожежі 1798 року на Невській почали будувати кам'яні будинки. А у 1842 році на цій вулиці почали класти бруківку. Взагалі встигли замостити небагато – тільки нижні частини Невської і Михайлівської вулиць – від Преображенської і до Інгулу. У 1845 році вийшов царський (!) указ: "За неимением в Елисаветграде булыжника устраивать на будущее время не мостовые, а шоссе". Тоді під словом шосе розуміли гужову дорогу. Тож Велику Перспективну мостити вже не стали – зробили «шосе».

У 1893 році, коли у місті урочисто відкрили водогін, на цій вулиці збудували першу водонапірну вежу з баком на 300 кубометрів води. Вже в радянські часи на даху башти влаштували оглядовий майданчик, з якого відкривалася панорама міста. Ця башта існувала до січня 1944 року. Відступаючи, німці її підірвали.

На Пашутінській
До побудови Палацу та вулиці Дворцової Невська залишалася найпрестижнішою вулицею у місті, та й потім не втратила свого елітарного статусу. Досить подивитися на розташовані тут «багаті» будинки – лікарів Гольденберга (зараз міська лікарня) та Мейтуса (зараз музична школа ім. Нейгауза), готель «Рига» (кафе «Максим»).
Объявление. Центральная молочная Н.И.Орлова доводит до сведения господ покупателей, что с 15 марта начинается производится кефир. Абонироваться можно: в главном магазине, угол Дворцовой и Ингульской улиц, и в отделении Невская улица, угол Болотенной, дом Мексина.(«Голос Юга», 7 березня 1910 року).

Важко навіть уявити, як усе це вміщалося на одній невеличкій вулиці. А ще кравці, перукарі, численні магазин (адже вулиця, як і зараз, проходила вздовж базару). А ще конфетна фабрика Вінерова на розі Покровської та заїжджий двір Мордка Дайна на розі Пашутінської та Болотяної вулиці! Кожен квадратний сантиметр нерухомості на Пашутінський використовувався і приносив прибуток.





Пройдіться цією вузенькою вулицею зараз – подивіться на щільність забудови ХІХ століття. Це вам не розкішна Дворцова вулиця з просторими особняками і садочками у внутрішніх двориках. Ті, хто будував тут житло, мали інші цілі.

21.10.2022

Пам'ятні події рідного краю

55 років тому у Кропивницькому почали їздити перші тролейбуси

2 листопада електротранспортній галузі Кропивницького виповнюється 55 років. Саме у цей день у 1967-му році на вулиці нашого міста виїхав перший тролейбус.

тролейбус "Київ-6" № 45 на маршруті №7, проблизно 1970 рік, вул. Велика Перспективна 

Згідно з даними Вікіпедії, тролейбусний рух у Кропивницькому було відкрито 2 листопада 1967 року. Мережа була створена в рекордні строки — всього за 6 місяців було побудовано депо, тролейбусний парк, підстанції, протягнуто десятки кілометрів дротів, облаштовані зупинки.

Як писала у 2007 році “Вечірня газета”, депо (воно там і нині) будували засуджені із кіровоградської тюрьми, тому серед степу першими звели вишки для конвойних. Умовно звільнені, “робітники”, працювали на спорудженні контактних ліній, а вже підстанції зводило будівельне управління № 411.


Перший тролейбус "Київ-4" за номером 492 завод виготовив 1963 року

У перший рейс, за маршрутом № 1 “Депо — ТЕЦ” довжиною майже 15 км, виїхав тролейбус за керуванням водія Івана Міхеєва. Перших тролейбусів було близько двох десятків. Це були вживані 5-7 річні тролейбуси “Київ-2” та “Київ-4”, які надійшли зі столиці.

“Київ-2” (також називався КТБ-1) — український двовісний тролейбус, що випускався з 1960 по 1964 роки на Київському заводі електротранспорту. За час виробництва випущено близько 150 екземплярів, що працювали у багатьох містах  України.

тролейбус на вул. Велика Перспективна, біля гот. “Київ”, приблизно 1972 рік


До початку 2000-х рр. у місті працювало 10 маршрутів, останнім був кільцевий № 11 — унікальний в своєму роді маршрут.

Нині на балансі комунального підприємства  знаходиться 31 тролейбус:

  • 20 одиниць марки «ДНІПРО» – 2016 року випуску;
  • 5 одиниць марки «ЮМЗ» – 2004 року випуску;
  • 1 одиниця марки «ЮМЗ» – 1994 року випуску;
  • 5 одиниць марки «ЗіУ» – 1994 року випуску.

Тролейбус №10 на вулицях Кропивницького

У 2020 році до Дня міста Кропивницький отримав перші два нових тролейбуси з автономним ходом


20.10.2022

Прогулянки старим Єлисаветградом

Лікарня Гольденберга

Дверці цієї будівлі привертають увагу і кропивничан, і гостей міста. Їх легко можна назвати історичною пам'яткою обласного центру. Під час сезону весіль біля них чи не щодня по декілька разів фотографуються наречені. А гості міста щоразу захопливо дивляться та дивуються витвору архітектури. Насправді ж, усередині гарної картинки розташована міська лікарня №3. Раніше вона називалася лікарня Гольденберга на честь свого засновника. Чим цікаве, привабливе й особливе для кропивничан це місце?


Лікарню Ісаака Абрамовича Гольденберга побудували за проєктом місцевого архітектора Якова Паученка
(дядя відомого художника Олександра Осмьоркіна).



Будівля виконана у мавританському стилі (подібне до сходу), тому фактично у Кропивницькому є маленький куточок Іспанії. Сама лікарня поєднує у собі східний стиль: в арці над вікном можна побачити маску Тутанхамона, кахлі, колони, двері — все це надають власний архітектурний стиль. Яків Паученко також вдало спроєктував двері на розі вулиць. Якби вони були розташовані лише з одного боку, всю красу будівлі було б неможливо побачити.
"Водолечебница" Гольденберга була однією з найдорожчих і кращих лікарень у місті та за його межами. Спеціалізувалася на захворюваннях нервової системи. Медики застосували природні та найсучасніші на той час процедури: лікувальні ванни, вигрівання, комплекс душів, аеротерапія тощо. Таке задоволення було не з дешевих, але місто Єлисаветград було одним із найзаможніших на півдні Росії, входило у топ 10. Тому містяни й гості регіону мали можливість лікувати нервові захворювання.
Гольденберг у своєму бізнесі прорахував усе, крім більшовицької революції — він став лише головним лікарем і працював на бюджет. Ця революція дала можливість лікуватися звичайним єлисаветградським робітникам, тому роботу медзакладу нічого не зупинило.

Зараз у приміщенні знаходиться місцева лікарня №3, тож, крізь століття будівля не змінила свого цільового призначення. Майже всі архітектурні елементи збереглися до нашого часу: стеля, кахлі, печі тощо. Лікарня Гольденберга знаходиться на розі вулиць Пашутінської й Архітектора Паученка (у колишньому — Верхня Донська). Цю будівлю також називають "споруда з гарними дверима" — їм за сто років, але вони збереглися.

Поруч знаходяться два інфостенди, де можна прочитати коротку історичну інформацію.

18.10.2022

Мандруємо Кіровоградщиною

с.Бірки Олександрівського району

Бірки – село досить цікаве. Лежить воно у долині біля рідкісного, для степової Кіровоградщини, соснового лісу – місцями навіть схоже на поліське. І церква тут дерев’яна. Миколаївська.

Дерев’яний Свято-Миколаївський храм у селі Бірки Олександрівського району побудовано в 1858 році.  А от як описує історію бірківського храму відомий краєзнавець Л. Похилевич: «Церква дерев’яна в ім’я Святителя Миколая до 1858 року знаходилася на галявині, вкритій сипучим піском, і через цю незручність того ж року була перенесена на нинішнє місце. За штатами знаходиться в 5-му класі; землі має 45 десятин. Про колишню церкву відомо, що вона була побудована 1737 року на місці ще давнішої. Між  мешканцями села існує переказ, що на піщаних кучугурах, де й дотепер вгадуються ознаки жител, існувало колись місто, в якому було аж сім церков. Та в перше нашестя татар вони були спалені. Тільки найближча до річки церква, на тому місці, де стояв розібраний  у 1858 році храм, збереглася після татарського спустошення».

Церква в Бірках розташована в мальовничій місцевості  неподалік від лісу, в оточенні дерев. Із західного боку до споруди прилягає триярусна дзвіниця, яка є вертикальною домінантою композиції церкви. Її склепіння виконане з металевого каркасу, «зашитого» дошками. В архітектурі храму  відчувається вплив класицизму. У храмі збереглись первісні лаштунки інтер’єру, окрасою якого є дерев’яний, у три яруси, різьблений іконостас, виконаний у стилі класицизму.


Про давність церкви у селі Бірки свідчить той факт, що священиком тут був Антоній Саперович, рукоположений у  Молдові, можливо, у XVII ст., коли Бірками володів гетьман  Богдан Хмельницький - тут була розташована його літня резиденція. Сам гетьман міг привезти того священика з Молдови або його син Юрій, якого у 1670-х роках турки називали «князь Молдавії і гетьман Війська Запорозького».





13.10.2022

Видатні постаті рідного краю

До 70-річчя з дня народження Гая Анатолія Івановича


Гай Анатолій Іванович (15 жовтня 1952, Бірки Другі (нині Бірки) Олександрівського району Кіровоградської області – 16 квітня 2021, м. Біла Церква) – український письменник. Член Національної спілки письменників України (1986).

Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету (1974).

Як військовий журналіст побував у багатьох «гарячих точках» планети: В’єтнам, Ангола, Афганістан, Нікарагуа, з квітня 2016 р. по листопад 2017 р. редагував військовий вісник 72-ї механізованої бригади «Знамено перемоги» в зоні АТО.

Працював кореспондентом газет «Радянська Житомирщина» та «Київська правда».



3 1989 року – голова правління Білоцерківського ВАТ «Афганець» (об’єднання воїнів-інтернаціоналістів і воїнів запасу), яке спорудило колишнім учасникам афганської війни – жителям Білої Церкви 320 упорядкованих квартир. З 1991 р. очолює на громадських засадах Київське обласне творче об’єднання «Культура», яке займається питаннями життєдіяльності обласних відділень творчих спілок та людей творчої праці столичної області.

Був депутатом чотирьох скликань Білоцерківської міської ради, де обирався головою постійної депутатської комісії з питань культури, та двох скликань Київської обласної ради, де очолював постійну депутатську комісію з питань розвитку культури, мов, національних та інтернаціональних традицій, охорони історичної спадщини.

З 2003 р. – голова Київської обласної організації НСПУ. У 2005–2010 роках призначався керівником Всеукраїнських нарад молодих літераторів у Коктебелі та в Ірпені, був упорядником альманахів творів учасників нарад.

З 2015 – заступник голови Українського фонду культури.

Заступник голови комісії з присудження Київської обласної літературної премії ім. Григорія Косинки; член Комітету з присудження премії Міністерства оборони України ім. Богдана Хмельницького; комісій з присудження премій ім. Миколи Сома та Данила Бакуменка. Понад 10 років очолював комісію з присудження Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. І. С. Нечуя-Левицького.

Член Громадської ради Державної прикордонної служби України.

Помер 16 квітня 2021 рок.


Творчий доробок

Автор художніх та документальних книг для дітей і дорослих:

«Зажинки» (1979),

«Хамаль – місяць весняний» (1984),

«Сім струн райдуги» (1985),

«Тиша над полігоном»(1986),

«На тих афганських рубежах»(1991),

«Біла Церква. Шлях крізь віки» (у співавторстві, 1994),

«Чорна рота» (1995),

«Вужик» (1998),

«Палаючий перевал» (1999),

«У нас «афганцями» їх звуть» (1999),

«Блаженна Марія» (2002),

«Дивізія гвардійського гарту» (2002),

«Золото колосся і зірок» (2003),

«Біла Церква – Афганістан – Вічність» (2004),

«Т. Г. Шевченко і Київщина: історія трьох поезій» (2004),

«Київщина в творчості Т. Г. Шевченка» (у співавторстві, 2004),

«Мальовнича Київщина Т. Г. Шевченка» (укр., рос., англ., 2004),

«Там, за Гіндукушем» (2006, 2009),

«Розхристане буття» (2007),

«Іменна гільза» (2009, 2012),

«Відлуння двох воєн» (2010),

«Далекі гарнізони» (2011, 2014),

«Вірність гвардійському знамену» (2012),

«Крапля нашої крові на чужім знамені» (2014),

«Вогненні рубежі «Прапороносців»» (2018).

11.10.2022

Обласний краєзнавчий музей

У самому центрі міста Кропивницький важко не помітити розкішну архітектуру історико-краєзнавчого музею. Будівля зведена у 1883 р. та виконана у стилі ранній модерн, що підкреслює багатий декор, вікна складної форми, велика кількість декоративної ліпнини. Не менш вражаючі інтер’єри музею. В будівлі музею вирує дух історії, а кожний куток здатен розповісти про ті чи інші історичні події міста. Лише в краєзнавчому музеї можна дізнатись про всілякі подробиці з історії видатних жителів Кропивницького, почути про визначні події міста та зрозуміти, чим Кропивницький був та є унікальним та особливим містом. 


Обласний краєзнавчий музей є спадкоємцем найстарішого музейного закладу міста, створеного викладачем Єлисаветградського земського реального училища Володимиром Ястребовим (1855-1899). 

     У 1929 році округовому історико-археологічному музею було виділено приміщення на вулиці Леніна, 40, де він знаходиться і нині. У 1939 році музею надано статус обласного краєзнавчого.

     Згідно постанови Кіровоградського бюро обкому партії від 01.05.1946 року "До Великої Вітчизняної війни фонди краєзнавчого музею мали у своєму розпорядженні велику кількість предметів історії, археології, етнографії, нумізматики, флори і фауни, рукописи Саксаганського, Кропивницького, картини російських, голландських, французьких, українських художників, бібліотеку з великою кількістю книг ХV-ХVІІІ ст. У період окупації експозицію було розібрано і експонати звалено у підвал музею. Картини, вишивки, килими, книги, порцеляну, цінні вази окупанти вивезли до Німеччини. Музейну документацію знищили. Загалом музей втратив більше 10 000 експонатів."

     У вересні 1946 року музей було відкрито для відвідувачів.  Експозиція мала два відділи - природи і історії краю.

     Музейні колекції налічують понад 60 тисяч предметів основного та більше 27 тисяч науково-допоміжного фонду, це - цікаві зібрання, що характеризують історичний розвиток та культуру краю з найдавніших часів до наших днів, природу.

     Саме в цьому музеї зберігаються деякі предмети з відомої на увесь світ колекції О. Ільїна.

    Пропоную відвідати 3D екскурсію по залам музею:

 http://3d.kokm.pp.ua/3D_kokm/kraeznavchuy_museum.html


06.10.2022

Мандруємо Кіровоградщиною

Бобринець -колиска українського театру

Місто  Бобринець розташований за 50 км на південь від Кропивницького. Нині тут близько 12 тисяч осіб, хоча ще на початку 20 століття в містечку мешкало більше 14 тисяч. Заснований Бобринець був у 1767 році козаком Переяславського куреня Василем Острозьким, як козацька слобода. В документах прізвище зазначалося як Острижський, тому й слобода звалася Острижецькою.

Вже у 80-х роках 18 століття поселення звалося Малий Бобринець, і було доволі помітним на півночі степових земель. Тут відбувалося чотири ярмарки і мешкало майже 2 тисячі міщан. Хоча офіційний статус міста Бобринець отримав у 1828 році, коли став центром повіту Херсонської губернії.



Назву Бобринець дали козаки – засновники поселення. Чи то тут було багацько бобрів, чи то козаки були вихідцями із поліського Старого Бобрика – різні версії існують, але точно не знає ніхто. Якби назвали на честь бобрів, то мабуть і на гербі був би бобер, але на гербі дрофа – цих рідкісних нині птахів колись в околицях Бобринця було дуже багато.

Із 1821 року Бобринець був військовим поселенням у межах 3-ї Української уланської дивізії на території Єлисаведградського повіту. У 1828 році створили Бобринецький повіт. Військові поселення були скасовані у 1857 році, відновили Єлисаведградський повіт, тому у 1865 році Бобринецький повіт скасували. Але Бобринець продовжував залишатися вагомим поселенням, насамперед торговим, адже лежав на жвавому торговому шляху.

Про значення Бобринця для регіону говорить те, що у місті крім торгівлі, ремесл та промислових підприємств, розвивалося ще й культурне життя, зокрема театральне. У 60-х роках 19 століття тут жили й працювали видатні діячі українського театру Марко Кропивницький, брати Тобілевичі – Карпенко-Карий, Садовський та Саксаганський. 

Вони створили у місті театральний гурток. До речі, до нашого часу збереглися будівлі, в яких мешкали великі корифеї.




В Бобринці наприкінці 19 століття мешкало кілька тисяч євреїв. Це було всього 20% від населення міста, зовсім не так багато як у містах Поділля, але й у Бобринці вони відігравали досить значну роль, насамперед у розвитку торгівлі та ремесел. Від євреїв залишилася будівля синагоги.


У Бобринці два старовинних храми – Миколаївська церква та Вознесенський собор. Церкву збудували у 1853 році в стилі пізнього класицизму. Кошти на будівництво надала княгиня Дмитрянська. У 1863 році до храму прибудували дзвіницю з кокошниками – стандартний неоруський єпархіальний стиль. 


У 1898 році було закладено Вознесенський собор. Це була остання робота видатного єлисаведгардського архітектора Якова Паученка – одного із кращих майстрів цегляного модерну у Російській імперії. Після закладення наріжного каменю, пройшло аж сім років до реального початку будівництва. Аж у 1912 році собор освятили.


У Бобринці зберіглася частина забудови кінця 19 початку 20 століть. Разом із старовинними храмами та колоритом південноукраїнського торгового містечка, Бобринець створює непоганий антураж для туристів, яких тут не буває майже ніколи.


04.10.2022

Топ-5 художників Кропивницького: хто вони?

До Дня художника України, який цьогоріч припадає на 9 жовтня, пропоную добірку з п’яти художників сучасного Кропивницького. Дехто вже відомий і за межами країни, чиїсь роботи зберігаються у приватних колекціях, а деякі роботи можна побачити на парканах Кропивницького. У будь-якому разі їхні імена вже тісно переплелися з містом. 

Андрій Ліпатов (1960-2010 роки життя)

Якщо подумати про Кропивницький, то найперше ім’я художника, пов’язане з цим містом спливе саме Андрія Ліпатова. Його роботи виконані в мистецькому напрямку як «наїв», або «художній примітив». Загалом його картини фактично стали візитівкою міста.


Андрій Надєждін

Заслужений художник України Андрій Надєждін відомий у місті також мистецтвознавець і науковий співробітник Художньо-меморіального музею Осмьоркіна. Його картини є унікальним переосмисленням українського фольклору і історії. Також є ілюстратором творів літераторів Кіровоградської області.

Ольга Краснопольська

Художниця, ілюстраторка, педагогиня Ольга Краснопольська. У її творчому доробку і міські пейзажі, і квіткові натюрморти. Однак її можна вважати художницею-урбаністкою. До речі, наприкінці літа в художниці відбулася персональна виставка під назвою “Пів голови”. Роботи пані Краснопольської можна переглянути на сайті Художньо-меморіального музею Осмьоркіна.

“Невідомий художник”

Спочатку його називали невідомим художником, що надавав нового життя паканам і стінам Кропивницького. Його роботи може кожен охочий зустріти просто неба, не відвідуючи музеїв чи виставок, або заглянути на сторінки в соцмережах, наприклад, інстаграм


Нині вже відомо, що “невідомий художник” насправді Дмитро Поломарчук. Віднайти роботи художника просто неба можна за допомогою карти міського стріт-арту.

Ольга Коломієць

Мисткиню Ольгу Коломієць можна побачити за творчістю просто неба на вулицях Кропивницького. Свого часу працювала в іконописних майстернях у Підмосков’ї, тому серед її робіт можна побачити ікони. Також художниця створює ілюстрації до літературно-художніх видань віршів та оповідань для малечі.





29.09.2022

З історії міста

660 років (1362) Синьоводській битві


У другій половині XIV століття посилилася боротьба за визволення Східної Європи з-під впливу Золотої Орди. Ця тенденція безпосередньо зачепила й Україну. Скориставшись послабленням монгольської держави, свій вплив на українські землі посилило Велике князівство Литовське на чолі з Ольгердом. Саме за його правління відбулася знаменита і водночас оповита ореолом таємничості битва на Синіх Водах.

Великий князь литовський Ольгерд (уявний портрет з “Опису Європейської Сарматії” XVI століття)
Достовірних історичних джерел про цю подію збереглося дуже мало. Не відома і точна дата. Більшість істориків вважають, що битва сталася у проміжок часу з вересня до грудня 1362 року.

Тривалий час дискусійним залишалося і питання про місце битви. Але багаторічні пошуки українських археологів дали змогу стверджувати, що Синьоводська битва відбулася на берегах річки Синюха, неподалік сучасного села Торговиця Новоархангельського району Кіровоградської області, тобто у самому серці України.


Реконструкція печатки Ольгерда. Ймовірний повний напис: “ОЛГЕР ПЕЧАТЬ КНнязЯ ВЕликогО”/nedelia.lt

Зі скупих свідчень історичних документів стає відомо, що литовсько-руське військо князя Ольгерда значною мірою складалося з вихідців із українських і білоруських земель. У битві було розгромлено ординське військо під командуванням трьох князів – Кутлуг-Бея, Хаджи-Бея і Димитра (можливо, Демір-Бея). Ось це третє, християнське за звучанням ім’я досі збиває з пантелику істориків. Висловлюються припущення, що Димитр міг бути зовсім не монголом, а нащадком Володимира Мономаха, або ж правителем православного князівства Феодоро, що на півдні Криму.

Внаслідок перемоги, під владу Литви, окрім Волині й Чернігово-Сіверщини, відійшли ще й Київщина, Переяславщина і Поділля. Важливо, що Ольгерд зберіг автономію Київського, Волинського, Чернігівського й Подільського князівств у складі своєї держави, хоча й роздав ці землі родичам. Взагалі, литовці шанували віру, звичаї, культуру і мову місцевого населення, навіть запозичували їх. Так, сам Ольгерд отримав православне хрещення, а на київський престол посадив свого сина Володимира, також хрещеного у православній вірі. Доречно нагадати й про те, що повна офіційна назва Литовської держави була “Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське”. Тобто, сама назва підкреслювала рівноправне становище Литовських, Руських (українських і білоруських) та Жемайтійських (область у Литві) земель.

Синьоводська битва призвела до звільнення українських земель від обтяжливої регулярної данини та політичного контролю з боку Золотої Орди. Час від часу ординці ще здійснювали набіги (наприклад, 1416 року знову спустошили Київ, окрім міського замку). Та ці напади не були постійними.

В наші часи у селищі Новоархангельськ Голованівського району Кіровоградської області проходять історико-культурні фестивалі "Сині Води Фест", присвячені битві на Синіх Водах (нині – річка Синюха – ред.), яка відбулась у ХІV столітті неподалік сучасного Новоархангельська. 



27.09.2022

Мандруємо Кіровоградщиною

Олександрія: місто з козацькою історією і нотками Сербії

У Кіровоградській області розташоване невелике місто Олександрія, яке відоме своїми промисловими пейзажами. Олександрія має цікаву історію, в заснованому як козацький зимівник населеному пункті жили не тільки українці. Незважаючи на те, що місто не було прикордонним, тут якийсь час жили серби, хорвати, румуни і болгари. Місцевість, на якій зараз розміщується Олександрія, навіть називалася Новою Сербією. То чому варто відвідати Олександрію, і чим може здивувати це місто?

Спочатку, землі, де згодом виникла Олександрія, входили до складу Вольностей Славного війська Запорізького. Пізніше у 1746 році виникло поселення Усівка. Згідно з напівлегендарною версією, перше поселення в цій місцевості облаштував запорізький козак Усик разом з побратимами і молодими козаками. Поселення Усівка було козацьким зимовником, досить-таки укріпленим, оскільки розташовувалося на шляху набігів татар і на торговому чумацькому шлях з Полтави до Криму. У 1754 - 1762 роках в Усівці розміщувалася 3 рота новосербського полку. Тут будують укріплення, а сам населений пункт перейменовують в Бечею, похідне від назви річки в Сербії. Пізніше Нова Сербія була скасована, а в 1784 році населений пункт під назвою Олександрійськ став повітовим містом. Розвитку міста сприяло скасування кріпосного права, будівництво залізної дороги і зародження промислового виробництва.



Гуляючи містом, ти, напевно, звернеш увагу на цікаву архітектуру XIX - XX століть. Після прогулянки Олександрією варто відправитися милуватися промисловими пейзажами, обрамленими красотами української природи.

  • Музей миру. В Олександрії знаходиться єдиний в Україні музей миру. Він був створений в 1973 році вчителем і музеєзнавцем Інною Шульгой. Цікавим є той факт, що першу експозицію музею збирали школярі. Спочатку вони розшукували інформацію про воїнів з Олександрії, загиблих на території України і країн Європи під час Другої Світової війни. На сьогоднішній день експозиція музею складається з трьох залів: зал України, зал миру і етнографічна - "Світлиця козака Усика". Зал світу є першим і найстарішим залом музею. У ній зібрані експонати та матеріали, які показують наслідки війн, і також описується міжнародний рух за мир на планеті.


    • Театр. Одним з найкрасивіших будівель Олександрії є будівля театру (сьогодні це Будинок культури). Театр був побудований у 1880 році, спочатку це було складське приміщення. Після придбання театру купцем Чибісовим, була проведена істотна реконструкція будівлі. Стіни були з саману, підлогу і стелю побудували під певним кутом нахилу по відношенню до стін, а кути стін закруглені. Все це створювало хорошу акустику. Була розширена сцена, проведено електрику, добудовано фойє. Саме в Олександрійському театрі починав свою кар'єру Гнат Юра. Під час Другої світової війни театр був спалений, до або відразу після заняття міста німецькими військами, вціліли тільки зовнішні стіни. Після відновлення в 1960-і рр. приміщення стало Будинком культури електромеханічного заводу.


    • Морозовський вугільний розріз. Один з найбільших буровугільних кар'єрів країни розташовувався в селі Пантаївка на захід від Александрії. Підприємство ліквідували у 2004 році через фінансові проблеми. Кар'єр був затоплений грунтовими водами, тепер на місці промислового виробництва утворилися чудові краєвиди. 

22.09.2022


Видатні постаті рідного краю

До 190-річчя з дня народження Петра Ніщинського

“ЗАКУВАЛА ТА СИВА ЗОЗУЛЯ...”



Уперше вона, ця славна зозуля, витворена уявою українського композитора і поета – перекладача Петра Івановича Ніщинського, подала голос більше ста літ
тому – у 1875 році, коли аматори єлисаветградського артистич-ного гуртка та
ремісничо-грамотного училища виконали музичну картину з народного життя
“Вечорниці”, написану до драми Т.Г. Шевченка “Назар Стодоля”.
Невдовзі один з фрагментів “Вечорниць” – чоловічий хор “Закувала та сива зозуля” – зазвучав і окремо,
заполонюючи слухачів буремним духом непокори, викликаючи глибокі, хвилюючі
роздуми про народ і його невичерпні духовні сили.


Пісня “Закувала та сива зозуля” належить до тих класичних зразків української культури, які не підвладні часові. Найвизначніші діячі культури того часу, зокрема М. Л культури того часу, зокрема М. Лисенко, О. Кошиць, К. Стеценко
включали її до концерних програм.   Хор Ніщинського високо оцінювали П. Грабовський, І. Франко, Леся Українка,
М. Аркас, М. Павлик та інші діячі культури. У рік смерті композитора про цей
твір відгукнулася “Большая энциклопедия”, що виходила в Петербурзі за редакцією
С. Южакова. В 14 томі цього видання знаходимо: “Найбільшою популярністю
користується його прекрасна композиція для хору (на слова самого Ніщинського)
“Закувала та сива зозуля...”. Це була творча вершина Петра Ніщинського. Шлях до неї випав довгий і нелегкий – від села Неменка (нині Іллінецький
р-н) на Вінниччині, де 21 вересня 1832 року народився майбутній композитор,
навчання в Києво-Софійському (1842), а згодом Києво-Подільському (1844-1845)
духовних училищах, коли юний Петро Ніщинський, студіюючи поряд з іншими й
музично-теоретичні предмети, здобув славу голосистого співака, назавжди полюбив
музику. Вокальні здібності вісімнадцятирічного семінариста привернули увагу
Київського архімандрита Антоніна. У 1850 р., будучи призначеним настоятелем польської церкви в Афінах, він, для підсилення церковного хору, викликає туди молодого талановитого співака.


В Афінах Ніщинський не обмежувався співом у церкві, а вивчав еллінську культуру, мистецтво, вдосконалював знання грецької мови. Перебування в Афінах
вдосконалював знання грецької мови. Перебування в Афінахбуло значною подією в житті Петра Івановича. Тут він закінчив філологічний і богословський факультети університету і захистив дисертацію на ступінь магістра наук. Згодом Петро влаштувався викладачем грецької мови в Афінській гімназії, а в
1857 році молодим майстром наук пішов у відставку і повернувся на батьківщину.
Невдовзі сім’я Ніщинських переїхала до Одеси (1860 р.). Тут він зайнявся
громадською і педагогічною діяльністю, багато уваги приділяв літературі і
науковій роботі, але найбільше – музичній діяльності. Оригінальні твори
ставлять його в ряд кращих композиторів України ХІХ ст. Петро Ніщинський глибоко любив життя, свій народ, українську народну
творчість, мелодії і слово, що давали йому натхнення для власної творчості. Він
прагне збагатити народну пісню новими художніми образами і мелодіями і досягає
цього талантом і невтомною працею. Звертаючись до історії народу, історії запорізького козацтва, він присвячує
цій темі талановиті обробки пісень “Козак Софрон”, “Ой, гук, мати, гук”,
“Байда”. Крім обробок народних пісень та створення оригінальних хорів, Петро
Іванович пише і пісні-романси “Дівчинонько-голубонько”, “У діброві чорна
галка”, які довгий час вважалися народними. Поряд з композиторською діяльністю Ніщинський бере активну участь у
складанні російського-українського словника, перекладає на грецьку мову
знамениту пам’ятку культури Київської Русі “Слово о полку Игореве” (1879),
друкує переклад драматичного твору Софокла “Антігона” (1883). Згодом митець почав працювати над перекладом “Одіссеї” Гомера.
Перевіршу-вання цього великомасштабного твору – 24 пісні або рапсодії – 12098
віршів вимагали справжнього самозречення, забираючи весь час, що лишався після
викладацької роботи. У червні 1887 року П. Ніщинський завершив працю над “Одіссеєю” і представив рукопис до цензурного комітету.
“Одіссеєю” і представив рукопис до цензурного комітету. У переклад “Одіссеї” П. Ніщинський вклав увесь свій хист і сили, але
цензура заборонила її друкувати, що стало початком службових цькувань: після
ревізії Одеської другої гімназії, йому закинули незнання грецької мови і
перевели на нижчу ставку у Бердянськ. Морально травмований, хворий, Ніщинський учителював у Бердянську, але про
видання “Одіссеї” думка його не полишала. В цьому йому допомагав І. Франко,
який написав лист до М. Драгоманова, запропонував сам видати “Одіссею” у Львові
власним коштом, і ділився своїми враженнями про важливість видання “Одіссеї”,
яку дуже полюбляв народ України. Переклад “Одіссеї” на малоруську мову, –
вважав він, – це справа всезагальна, народна. Право на видання перевіршованої
“Одіссеї” Ніщинський подарував львівській “Правді” під псевдонімом Петра Байди.


Українська література збагатилась коштовним надбанням. Але особисто для
Ніщинського ця публікація прискорила його катастрофу. Царський уряд не міг
пробачити йому це видання українською мовою, з’явилось розпорядження про
звільнення його з роботи. Останні роки свого життя Петро Іванович жив в однокімнатній, холодній
одеській квартирі вдівцем. В 1896 році композитор всю зиму хворів. Усвідомивши,
що життєві сили залишають його, на початку березня, зібравши свої пожитки, він
виїхав на Поділля до дочки. В дорозі, очевидно, стався інсульт. Паралізованого
Петра Івановича привезли до Ворошилівки (тепер Тиврівський р-н), де через два
дні, 4 березня, він помер. Петро Байда-Ніщинський похований у цьому ж селі, на березі Південного Бугу,
на місцях прадавніх поселень доби трипільської культури та скіфських курганів.
Тут і закінчилася його «одіссея».


Промайнуло 190 років від дня народження Петра Івановича Ніщинського – чудового композитора, видатного громадського і літературного діяча, ім’я якого золотими літерами сяє в історії української культури.
– чудового композитора, видатного громадського і літературного діяча, ім’я
якого золотими літерами сяє в історії української культури. Все життя Ніщинського переслідувала бідність, він зазнавав ударів долі, від
яких могли б опуститися руки. Багато з його мистецької спадщини не дійшло до
нас. Але кипуча громадська і творча діяльність, тісні зв’язки з прогресивними,
демократичними колами того часу, прекрасно написані ним “Вечорниці” дали йому
право на безсмертя. А пісня “Закувала та сива зозуля” ще за життя автора
перелетіла державні кордони, якими в той час була розмежована українська земля.
Натхненний твір Ніщинського символізував нескореність духу українського народу,
став яскравим художнім витвором легендарного, звитяжного богатирства. Про творця однієї з найвищих і найгероїчніших пісень земляк П. Ніщинського
поет А. Бортняк сказав: “Та “Зозуля” кує в моєму серці, як і в серцях тисяч
людей. Низький уклін краєві, що породив її творця”.


20.09.2022

Кіровоградщина туристична

27 вересня відзначають Всесвітній день туризму. На державному обліку Кіровоградщині перебувають майже 6 тисяч пам’яток археології, історії, природи, монументального мистецтва, архітектури та містобудування. В районах та містах області розробили понад 200 напрямків культурно-пізнавального, спортивно-оздоровчого, етнографічного (фестивального, подієвого – ред.) та інших видів туризму.


Так чим цікавий наш регіон для туристів?

Пам’ятки археології:

·         трипільські поселення у Новоархангельському та Гайворонському районах;

·         царські курганиу Знамянському  та Новоукраїнському районах;

·         головне святилище скіфів – Ексампей у Новоукраїнському районі.


Меморіальний комплекс ”Лита могила” / Трепівська сільська рада Знам’янського району. 

Найбільш відвідувані і популярні пам’ятки:

·        

заповідник-музей Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого) ”Хутір Надія” у селі Миколаївка Кропивницького району (філія обласного краєзнавчого музею – ред.);

·        

історико-архітектурний заповідник родини Раєвських у селі селі Розумівка Олександрівського району (філія обласного краєзнавчого музею – ред.);

·        

дендропарк ”Веселі Боковеньки” у селі Іванівка Долинського району – пам’ятка садово-паркового мистецтва, заснована у 1893 році землевласником Миколою Давидовим.

·        

”Онуфріївський парк” – пам’ятка садово-паркової архітектури XIX століття, заснований графом Михайлом Толстим.

·        

ландшафтний заказник ”Чорноліський” у Знам’янському районі;

·        

ландшафтний заказник ”Монастирище” у селі Завтурове Устинівського району;

·        

урочище ”Каскади” у селі Злинка Маловисківського району.

Дендропарк "Веселі Боковеньки" / село Іванівка Долинського району.

Місця, що набувають популярності:

·         ландшафтний заказник ”Велика і Мала скелі” у селі Протопопівка Олександрійського району;

·         Хресто-Воздвиженський храм у селі Іскрівка Петрівського району;

·         цілющі джерела у Гайворонському та Петрівському районах;

·         єдиний в Україні язичницький храм Бога Сонця у селі Олександрівка Олександрійського району).

Ландшафтний заказник ”Велика і Мала скелі”/ село Протопопівка Олександрійського району

Нові туристичні місця:

·         туристично-рекреаційний комплекс господарства ”Лісова коза” у селі Підлісне Олександрівського району;

·         фермерське господарство туристичного спрямування ”Інгульський равлик” у селі Оситняжка Кропивницького району.

Туристично-рекреаційний комплекс господарства ”Лісова коза”/ село Підлісне Олександрівського району

Фестивалі:

·         Всеукраїнське свято театрального мистецтва ”Вересневі самоцвіти”;

·         фестиваль народної творчості ”Чута-Фест”;

·         фестиваль української народної творчості ”Степограй”;

·         Центральноукраїнський музейно-туристичний фестиваль.


Всеукраїнське свято театрального мистецтва ”Вересневі самоцвіти”


15.09.2022

Видатні постаті рідного краю

125 років від дня народження Івана Кіндратовича Микитенка

Народився Іван Кіндратович Микитенко 6 вересня 1897р. в родині селянина-середняка, що проживала у містечку Рівному Херсонської губернії (нині Кіровоградська область). Тут учився в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в 1911p. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

У грудні 1914p. сімнадцятилітнього «лікарського помічника» Микитенка відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, — це згодом знайшло художнє відображення в його останній п’єсі «Як сходило сонце».

Через три роки тяжко хворий, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує лікпунктом у с. Нечаївці, а також пише вірші і короткі п’єси на злободенні теми.

1922p. Нечаївський комітет незаможників направляє І. Микитенка на навчання до Одеського медичного інституту. В Одесі він стає членом літературного об’єднання «Потоки Октября».

Незабаром у місцевих газетах з’являються перші його публікації (вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій» (1923), «Більшовики» (1923), «У вершині» (1923), «Нуник» (1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах» (1926), та п’єса «У боротьбі» (1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту».

У 1926 — 1928 pp. з’являються п’єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр» (пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани».Невелика повість «Брати» (1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася.«Гавриїл Кириченко — школяр» — перший значний автобіографічний твір І. Микитенка.Прозова збірка «Вуркагани» (1928) містила ряд творів, — «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum» («Людина») та ін., — а також повісті про дітей.

Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929р., в російському перекладі — 1930р.). У 1929 році державні українські театри відкрили сезон спектаклями за його п’єсою «Диктатура». А у 1933р. з’являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. «Ранок» — найбільший прозовий твір, роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений письменником (написана тільки перша книга). В ці ж роки І. Микитенко активно працює як один з керівників ВУСППу, а в 1932р. стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР. Останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті» (1933 — 1936) і «Дні юності» (1935 — 1936); історичну п’єсу «Маруся Шурай» (1934), яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою драми М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як сходило сонце» (1937; надрукована 1962р.). Збирав матеріали для наступних п’єс — про К. Маркса і Ф. Енгельса («Безсмертні»), про видатного вченого Філатова («Сліпі й зрячі»), однак не встиг їх написати. В останні роки життя, з 1935-го до 1937-го, він був керівником Національної спілки письменників, членом Міжнародного бюро боротьби проти фашизму. Але, поки він у Мадриді боровся з фашизмом, тут, в українській спілці письменників, розгорнулася масштабна кампанія проти нього. Його не судили як ворога народу чи японського шпигуна, не заслали, не розстріляли на Соловках. Його просто виключили із партії, а наступного дня, коли він САМ пішов у НКВС, щоб з’ясувати, що сталося, застрелили на вулиці, як бездомного собаку, і так само, як собаку, зарили невідомо де. Дружина Микитенка, Зінаїда Бикова, отримала довідку про те, що його знайшли на вулиці мертвим, майже через двадцять років! А місце його поховання невідоме й досі. У 1956-му Микитенка реабілітували, відновили у партії, почали знову друкувати.

В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми кращими п’єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві і тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

 31.05.2022

Видатні постаті Кіровоградщини

До 115 річчя Арсенія Тарковського

Є багато митців, що народилися і провели дитинство та юність в Україні, але вважаються надбанням лише російської культури. Це Микола Гоголь, Анна Ахматова та інші. До них належить і Арсеній Тарковський — письменник зі світовим ім’ям. Але мало хто знає, що його Батьківщиною є Єлизаветград (нині Кропивницький). 

Тарковський Арсеній Олександрович — Вікіпедія

Якщо пройтися вулицями Кіровограда і попитати перехожих, де знаходиться музей Арсенія Тарковського, мало хто це знатиме. Але то зовсім не свідчення того, що його рідко відвідують. Оскільки розташований він у нашому колегіумі, частими гостями є школярі, студенти місцевого педагогічного університету, гості міста і навіть іноземці. Для всіх бажаючих проводять екскурсії, які, до речі, як і вхід, є безкоштовними.

Музей було засновано 1997 року з нагоди 90-річчя від дня народження Арсенія Тарковського. Тоді ж була відкрита меморіальна дошка на будівлі школи. На свято була запрошена дочка письменника Марина. Нею і зроблений перший запис у книзі відгуків, у якій відтоді увіковічнюють свої враження почесні гості музею — письменники, іноземці, митці.

Те, що музей розташований саме у нашій школі, зовсім не випадковість.  Ім’я Арсенія Олександровича пов’язане з нею тричі: він народився у цьому місті, на цій вулиці і навчався у цій школі!

Родина Тарковських була дуже відомою в місті. Батька Арсенія, Олександра Карловича, виховувала старша сестра Надія, яка була дружиною самого Карпенка-Карого. І відомий хутір «Надія», де вони жили, був посагом Тарковської. Олександр також навчався у реальному училищі разом із Садовським і Саксаганським, писав вірші і друкувався у місцевій газеті, знав сім мов.

Кіровоградські стежки Арсенія Тарковського

Цікава і кумедна історія пов’язана з другим шлюбом Олександра Карловича (перша дружина померла, залишивши дочку Леонілу). Він освідчувався своїй коханій, домашній вчительці Марії Рачковській чотирнадцять (!) разів. І стільки ж разів йому відмовляли. Але одного разу вони випадково зустрілися на весіллі, де Олександр зробив ще одну спробу. Після чергового «Ні!» він пригрозив впасти на підлогу, кричати і бити ногами. Дівчина не повірила, але він так і зробив. І тоді Олександр Карлович почув бажане «Згодна!»

Це була високо інтелігентна сім’я, в якій звичайним було писати одне одному листи і присвячувати дружні вірші. У такій атмосфері любові і затишку зростали діти Валерій (народився у 1903 році) і Арсеній (1907 рік), які вже змалку відчували потяг до музики та літератури. Але батько був упевнений, що саме молодший син Арсеній зробить сім’ю відомою. Мабуть, він уже тоді бачив паростки таланту майбутнього письменника. А впевненість у тому, що він стане поетом, народилася в Арсенія після відвідування у шість років літературного концерту поетів Сологуба і Северяніна.

У своїх спогадах Арсеній Тарковський пише: «У дітей має бути золоте дитинство. В мене воно було. Головне у світі — це пам’ять добра. Мене дуже любили». І це при тому, що він хлопчиком пережив і першу світову, і революцію, і громадянську війну. Та незважаючи на все, сім’я залишалася маленькою планетою, де батьки безмежно любили і поважали своїх дітей.

Судьба моя сгорела между строк [Арсений Тарковский] (fb2) читать онлайн |  КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно

Мати виховувала хлопчиків за модною тоді теорією відомого педагога Макса Фребеля. Відповідно до неї, хлопчиків до п’яти років слід було вдягати у дівчачі сукні і не карати їх тілесно. Через це одного разу з Арсенія пожартував улюблений дядько хлопчиків — Володимир Ільїн (чоловік їхньої тітки), військовий офіцер. Він дав потримати шаблю старшому брату, а молодшому — ні, бо той, мовляв, дівчинка. Арсеній розплакався, бо мати одягала його в сукні проти його волі. Тоді дядько Володимир порадив хлопчику порвати сукню і попросити перешити її на штанці. Хлопчик так і зробив, і відтоді його вже не одягати в дівчаче вбрання.

Вчився Арсеній у чоловічій приватній гімназії Мелетія Крижановського з 1916 по 1920 рік. Сам директор був відомим педагогом, наставником і улюбленцем учнів, які ласкаво називали його «наймиліший Чорномор». Себе вони, звісно, ототожнювали з тридцятьма трьома богатирями з казки Пушкіна…

Дім-музей Тарковського, як його ще називають, розміщений в одній із будівель колегіуму не тільки тому, що він тут навчався. У цьому будинку жила його перша муза — Марія Фальц, його перше кохання, яке червоною ниткою проходить через усе його життя. Вірші про Неї Арсеній Олександрович писав і через багато років після її смерті. До речі, картина цього дому теж є у його творах: «Невысокие, сырые // Были комнаты в дому // Называть её Марией // Горько сердцу моему. // Три окошка, три ступени // Темный дикий виноград. // Бедной жизни бедный гений // Из окошка смотрит в сад…»

Арсеній познайомився з Марією, коли йому було шістнадцять років. Вона була на вісім-дев’ять років старшою, до того ж «солом’яною вдовою» — її чоловік зник безвісти під час громадянської війни. Марія Густавівна була надзвичайно розумною, освіченою, мала особливу, внутрішню красу. Багато читала і обожнювала поезію, грала на роялі, тож не дивно, що вона приваблювала чоловіків.

Стихи и о стихах. Арсений Тарковский и Александр Твардовский: Андрей  Максимов: Медведь. Первый Мужской журнал

На жаль, жодна річ у музеї не належала ані Арсенію, ані Марії. Особистих речей письменника немає навіть у його дочки Марини. Але в цих двох кімнатах дому відтворено образ і стиль того часу. Всі меблі є антикваріатом, їм понад сто років. Стіл, наприклад, подарований Родиною Мелетія Крижановського. Інші ж предмети зібрані силами батьків учнів колегіуму і вчителів. Тут немає стендів і вітрин, як у традиційних музеях, бо він живий — як містична істота, що любить приймати гостей. Тут проводяться літературні вечори шкільного гуртка, зустрічі з письменниками. Такий музей, як стверджує екскурсовод, єдиний на просторах України і навіть СНД. У одній із кімнат є імпровізована сцена, адже у дворянських сім’ях дуже полюбляли театральні вечори. А до Тарковського дуже часто приходила родина Тобілевичів. Особливо Арсеній захоплювався грою Саксаганського, якого вважав найвизначнішим актором.

У біографії Арсенія Тарковського зазвичай майже не приділяють уваги елисаветградському періоду. Але ж саме середовище, де він провів дитинство і юність, сформувало майбутнього письменника. І все життя він пам’ятатиме рідне місто і буде за ним сумувати: «А всё-таки жалко, что юность моя // Меня заманила в чужие края, // Что мать на перроне глаза вытирала, // Что этого я не увижу вокзала …» У 1955 році, коли Арсеній Тарковський востаннє приїхав до рідного міста, він поїхав на хутір «Надія». По дорозі попросив зупинитися. Став на коліна і поцілував рідну землю… Він вже ніколи не повернеться сюди, але завжди пам’ятатиме місто свого дитинства, яке для нього було найкращим у світі …

26.05.2022

Цікаві місця нашого міста

Ковалівка

Ковалівка - один з мікрорайонів міста Кропивницький, що належить до Фортечного району. Розташований у центральній частині міста. Західна та південна межі Ковалівки проходять по річці Інгул. З інших сторін мікрорайон межує із безпосередньо центральними вулицями міста та Новомиколаївкою.

Ковалівка включає в себе 12 вулиць та провулків. Найголовнішою, так би мовити, центральною вулицею мікрорайону є Вокзальна, через яку прокладена основна транспортна розв’язка та інші об’єкти інфраструктури. Значну частину займає проспект Перемоги, який тут вважається як такий собі спальний міні-район Ковалівки.

https://dostyp.com.ua/storage/media/2018/09/7aea809a-52df-4ecf-b808-daee89696afc.JPG?w=728&scale=both

Юрій Матівос, краєзнавець та письменник, у своїй книзі «Вулицями рідного міста» зазначає, що щодо назви Ковалівка існує кілька версій. За однією з них, вона походить від прізвища людини: чи то священика, чи генерала, які там жили. За іншою – назву місцевості дали ремісники-ковалі: тут розміщувалися їхні майстерні.

Краєзнавець Олег Храпаченко у своїх публікаціях зазначає, що мікрорайон Ковалівка з’явився одночасно з містом, а також є припущення, що, можливо, навіть раніше. Він зазначає, швидше за все, українці-ремісники осадили слобідку в час існування Інгульської паланки Війська Запорізького.

Місто вибору слобідки – типове для українців: біля води, необхідної ковалям, поряд із торговим шляхом, перед містом, із вигулом для худоби.

https://dostyp.com.ua/storage/media/2018/09/96f76989-ab72-4c26-8cb6-d5f19eb52c67.jpg?w=728&scale=both

За документами, з кінця ХVIII ст. слободу називали передмістям. У першій чверті ХІХ ст. тут уже були духовне училище, казарми, в’язниця. Самі ковалівці займалися ремеслом, торгівлею, перевезенням вантажів, чумакуванням, працювали на підприємствах міста, вирощували городину, розводили худобу.

Головною бідою передмістя був мілководний улітку, але повноводний навесні Інгул. Відгородження від нього земляними насипами не вирішувало проблеми повеней. 1841 одна з них зруйнувала Ковалівку. Тоді жителі почали зводити будинки з нуля. Так виникли вулиці Вигонна, Чигиринська Бульварна, Брудна, Вокзальна, Кавалерійська, Приютинська та Ковалівський провулок.

Після війни 1853- 1856 рр Ковалівка розцвіла. Після зведень гребель у 1860 та 1929 роках першість у розбудові мікрорайону від військових перейняли цивільні.

У 1914 році збудували лікарню святої Анни, костел, комплекс будинків на Бульварній. Поповнилася і промисловість району підприємствами Ельворті, Шкловського, Кеслера, Бургарта, Яскульського. З’явилися ще дві вулиці – Аненська і Костельна. Влада і земство відкрили реально-ремісниче училище (донедавна ПТУ №4), вище земське реальне училище (машино-будівний коледж).

https://dostyp.com.ua/storage/media/2018/09/66bdf952-f6c5-4f28-a1dc-715e4a1a7501.jpg?w=728&scale=both

У різні роки на Ковалівці розміщувалася офіцерська кавалерійська школа, юнкерське кавалерське училище. Під впливом військових у мікрорайоні розмістили майстерні (майбутні депо) і вокзал залізничної станції.

Юрій Матівос у своїй книзі зазначає, що Ковалівка була свого роду аристократичною околицею міста. Тут знаходився Палай для прийому царя і його найближчого оточення, мурована церква в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці, штаб, манеж і навчальні корпуси кавалерійської школи, духовне, реальне, ремеслено-грамотне училища, міський театр, лікарня св. Анни, католицький костел. Саме на Ковалівці розташовані залізничний вокзал і станція.

https://dostyp.com.ua/storage/media/2018/09/b32d54af-9e2b-4759-bcd4-256c79f454fd.jpg?w=728&scale=both

Значних змін мікрорайон зазнав у радянські часи. З його карти зникли більшість вулиць і провулків, збереглося мало старих будинків, особливо у прилеглій до колишнього Бульвару (тепер парк Ковалівський) частині. Натомість вулицю Вокзальну (кол. Жовтневої революції) було продовжено. Ця, в основному транспортна, магістраль з допомогою мосту з’єднує Ковалівку із правобережною частиною міста, залізничний вокзал із автовокзалом. Колишня околиця на сьогодні стала практично центром міста.


24.05.2022


Видатні постаті Кіровоградщини

Віктор Близнець

 

10 квітня 1933 року народився Віктор Семенович Близнець – український письменник-прозаїк, автор видатних дитячих творів.

Майбутній письменник з’явився на світ у селі Володимирівка Одеської області (нині – Кіровоградська область). Оскільки під час німецької окупації свідоцтво про народження хлопця загубилося, то дату появи на світ його мати визначила приблизно: “В голодовку перед Паскою”, записали – 10 квітня 1933 року. Сім’я була багатодітною, Віктор був четвертою дитиною. Немовлям мало не вмер, бо в Україні повним ходом йшло винищення української нації, інспіроване керівництвом Радянського Союзу.

Віктор Близнець


Віктор Семенович найбільше любив свого батька, він був найдорожчою людиною. Шістьох своїх дітей голова сім’ї зажди бавив розповідями, казками, приказками, і це в нього дуже добре виходило. Як пізніше Віктор напише:

“Він був першою книгою, першою школою, відкривав землю батьків. Це було як причастя до святині, до таїни нашого земного бога”. 

З самого дитинства Віктор прагнув знань. Та ледве встиг піти до школи – розпочалася війна. Знову довелося пережити голод, страх. Як тільки закінчилося лихоліття, хлопець відновив навчання. Згадував, його мати, вчителька, фарбувала крохмалем газету, аби по пам’яті відтворити сторінку з букваря. Бо на все село не збереглося жодної абетки. І так кожного вечора шпальта газети зафарбовувалася, і на ній з’являлися нові літери й склади.

Сам Віктор був дуже старанним учнем. Після закінчення десятирічки у 1952 році поїхав до столиці і вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка, на факультет журналістики. Його однокурсниками були Василь Симоненко, Тамара Коломієць та інші обдаровані й талановиті люди, теж майбутні письменники.

Після закінчення університету, Віктор Близнець працював журналістом у газетах і журналах. Був кореспондентом, потім працював заступником головного редактора видавництва “Молодь”. І паралельно, за словами письменника Анатолія Костецького, знаходив “час, аби залишитися наодинці зі своїми думками і творити літературу з великої літери, як він це розумів”.

Свої перші рукописні твори Близнець наважився показати відомому дитячому письменнику Всеволоду Нестайку. Рукопис містив всього чотири оповідання, та вони дуже сподобалися Всеволоду. Твори молодого письменника були щирими й написаними соковитою народною мовою. Віктор доніс ще декілька оповідань, з яких склалася перша збірка “Ойойкове гніздо”. Трохи згодом була написана лірична казка “Земля світлячків”. Саме в цьому творі автор реалізував свої фантазії. Герої його розповіді живуть у реальному та казковому світі, наповненому різноманітними пригодами та дивами.

Віктор Близнець

Після виходу першої збірки автор зазіхнув на великий і об’ємний твір. “Паруси над степом” – повість, в якій зображені картини минулого. В цій роботі тісно перепліталися війна, повоєнні жахіття і людські долі. Головною дійовою особою оповіді став український степ. Водночас, письменник не вдавався до розлогих описів, а невеличкими пейзажними та поетичними штрихами акцентував увагу читача на його величній красі.

1968 рік, коли вийшли друком “Древляни”, – це час перелому в бік догматизму у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, – предки оповідача.

А вже наступна книжка Віктора Близнеця – повість “Звук павутинки” (1970) – заявила про автора, як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.

Кілька років Віктор Близнець працював над перекладом “Повісті минулих літ”. Він був виданий у 1980 році, передмову до цього перекладу написав Павло Загребельний.

 

https://uain.press/_uploads/2022/04/Viktor-Bliznets-8.jpghttps://uain.press/_uploads/2022/04/Viktor-Bliznets-13.jpghttps://uain.press/_uploads/2022/04/Viktor-Bliznets-16.jpg

Помер письменник 2 квітня 1981 року. Всі хто знав Віктора Семеновича, згадували його як людину дуже щиру, делікатну, з ніжною душею. Людину, закохану у дитинство, у людей, у природу. І хоча в нього є твори і для дорослої аудиторії, але саме дитячі книжки стали найпопулярнішими. Автор пропускав їх через свою душу і серце.

У 1988 році Віктору Близнецю посмертно присвоїли звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки, а 2003-го Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого започаткував Літературну премію “Звук павутинки” імені Віктора Близнеця.

19.05.2022

Кропивницькі міфи та легенди

Як і кожне місто з кількасотлітньою історією, наше має власні міфи та легенди. Одні з них ґрунтуються на реальних подіях та фактах, а інші — просто вигадки.    

 

Кажуть, що під центром Кропивницького знаходяться якісь потаємні ходи. Насправді це не зовсім так. Під Центральним сквером є обширні підвали, в яких зберігали харчі і збіжжя. Вони належали побудованому в XVIII столітті Успенському соборові, на місці якого тепер знаходиться міськрада. Над погребами тоді розміщувалися крамниці собору, в яких продавали церковну атрибутику. Погреби використовували як холодильники і в радянський час. Ходів до них було декілька. Зараз про ці льодівні нагадують накриті металевими листами отвори для спускання м’яса та льоду (на знімку). 

Кропивницькі міфи та легенди

 

Варто розповісти і про знахідку будівельників на колишній вулиці Валентини Терешкової (тепер — Руслана Слободянюка), коли ті споруджували там приміщення маслосирбази. Вони натрапили на численні підземні ходи. Є кілька гіпотез щодо їхнього походження.

 Перша: це наслідок діяльності шахт, на яких до і після війни видобували буре вугілля. 

Друга: це підземні ходи, яким не одна сотня років і які ведуть до Злодійської балки. Ймовірно, що їх вирили наші пращури для захисту від набігів татаро–монголів. Щось подібне, але вже створене пізніше, існувало (певно, існує й нині) й на Ковалівці. Йдеться про підземний хід від колишнього шкірвендиспансеру, що знаходився поруч із Ковалівською церквою, до річища Інгулу. Раніше те приміщення, від якого тривалий час лишалася одна стіна, належало церкві, тому, можливо, підземний хід використовували як сховище продуктів та краму. Коли руйнували шкірвендиспансер, то змогли спочатку зробити це лише частково. Річ у тім, що в будівельний розчин при зведенні багатьох споруд давнього минулого додавали яєчний білок, завдяки чому розчин ставав із часом надзвичайно міцним. Тоді ж, у давнину, на фундамент ішли мішки з житнім борошном. Коли вони вбирали вологу, то ставали міцнішими за бетон.

 


17.05.2022

Видатні постаті Кіровоградщини

Леонід Тендюк
      

У пісні у моєї два крила.
        Одне – моря, бурхливі океани,
        А друге – степ, земля моя кохана,
        Та що мене до моря привела…
                               Л. Тендюк

        Життєвий шлях прозаїка і поета Леоніда Тендюка, одного з небагатьох українських письменників-мариністів, почався 3 березня 1931 року в с. Володимирівка Великовисківського (нині Кропивницького) району Кіровоградської області. Батьки були колгоспниками. 1933 року, в великий голод, родині, за спогадами письменника, довелося переїхати в Білорусію. Сумними були спогади тих часів: діда Антона за 3 кг борошна вбив подорожній, що йшов з ним разом із залізничної станції. Тата хлопець знав дуже недовго, бо той загинув на війні з німецькими загарбниками у день закінчення німецько-радянської війни – 9 травня 1945 року під містом Брно. В окупованій Володимирівці німці спалили цілу вулицю, згоріла і хата Тендюків. Сім’я була змушена шукати притулку за межами району і повернулася в рідне село тільки після його звільнення. Матері, Марії Лук’янівні Тендюк, довелося самотужки виховувати 4 дітей, тяжко працюючи в колгоспі:http://librarychl.kr.ua/kn_in/tendjuk/ten-01.jpg

                 Лише снопів, що мати нав’язала,
                 Мабуть би вистачило землю всю прикрить,
                 Нагодувати хлібом тим святим,
                 Голодних і нужденних на планеті.

        «Мати була велика трудівниця, в’язала снопи на молотарці, – згадував письменник-мариніст. – Від неї мені передалася гідність і самоіронія, яка мене рятує, щоб не збожеволіти у цьому божевільному світі»:

         Спочатку хлопець відвідував сільську школу, а десятирічку закінчував у тодішньому районному центрі Велика Виска. Щодня Леонід ходив до школи і назад п’ятнадцять кілометрів. Про далекі видноколи, моря та океани Л. Тендюк мріяв змалку, з тієї миті, коли ще школярем побачив екзотичний малюнок джунглів Нової Гвінеї у підручнику географії.

         Перші вірші з-під його пера з’явились, коли хлопцеві було шістнадцять років. Вчителька Г. В. Колот забрала зошит, у якому Леонід щось писав, не слухаючи новий матеріал. Коли повернула зошит, юнак прочитав після своїх віршів: «Молодець! Гарні поезії!.. Продовжуй писати. Поетом будеш».

         Після закінчення школи, не пройшовши за конкурсом до морського училища, юнак влаштувався в Великовисківську районну друкарню. Творчу діяльність розпочав ще в ранній юності – перші вірші були надруковані в газеті «Кіровоградська правда» 1947 року. «Ти чутливий до всього на світі, до щонайменшої билинки, відчуваєш якесь солодке занепокоєння. І от нарешті розумієш: твоя сповнена почуттями душа хоче висповідатись. Ото… і є початком творчого шляху», – напише він пізніше. На Кіровоградщині Л. Тендюк прожив до 1951 року, а потім приїздив майже щороку.

         Наполегливий хлопець вступив на факультет журналістики Харківського університету. Згодом перевівся на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, який закінчив 1956 року. Почав працювати у газеті «Молодь України». Як кореспондент багато їздив Україною, був на Далекому Сході, виступав у пресі з нарисами, статтями, публікував вірші. Володимир Сосюра так поетично писав про цей період Життя Л. Тендюка:

                                                             …Летить перо. Спішить рука,
                                                                 І образів ріка іскриста.
                                                                 А на обличчі Тендюка –
                                                                 Броня поета й журналіста.
                                                                 Він у газеті – ночі й дні
                                                                 Пером картає все вороже.
                                                                 Та журналіста у борні
                                                                 Поет, я вірю, переможе.

        На початку 1960-х Л. Тендюка відправили у відрядження на Курили, Командори, Камчатку. Виконавши завдання редакції, Тендюк приймає доленосне рішення – залишитися працювати стрілком-мотористом на звіробійній шхуні в Беринговому морі, адже про далекі видноколи моря та океани мріяв з дитинства. Спочатку був стрільцем на звіробійній шхуні (тоді цей промисел не був заборонений), потім матросом гідрографічного судна. Ті плавання знайшли відображення у повістях «Одіссея східних морів», «Земля, де починаються дороги», «Останній рейс Сінтоку-мару». Потім Л. Тендюк був матросом експедиційного судна. Ходили на південну півкулю Землі, до архіпелагу Пуамото і Фіджі, атолів в Еніветок і Бікіні. Про подорожі письменник розповів у повістях «Шукачі тайфунів», «Полінезійське рондо», «Альбатрос – блукач морів». А трилогія «Експедиція Гондвана» (повісті «Викрадення», «Голова дракона», «Слід «Баракуди») – це результат поїздки Л. Тендюка у В’єтнам, подорожей до архіпелагу Чагос. Усі ті карколомні пригоди, що трапляються з дійовими особами творів письменника під водою у морях, в океані, на острівних суходолах, частіше відбувались насправді, ніж були авторським вимислом. Адже, як каже Леонід Михайлович, «портретів з уяви я не пишу». Усі морські рейси були цікавими та відповідальними, фізично навантаженими. Бо після морської вахти Леонід Михайлович ставав на нічну письменницьку «вахту».

         Рік за роком з’являлися книги подорожніх нарисів «Одіссея східних морів» (1964), «Шукачі тайфунів» (1965), «Люди з планети Океан» (1968); повісті «Земля, де починаються дороги» (1972), «Альбатрос – блукач морів» (1972), «Відгомін Чорного лісу» (1976, 1987), «Полінезійське рондо» (1979), «Експедиція Гондвана» (1984), «Голова Дракона» (1985), «Слід Баракуди» (1986), «Витязь» (1986), «Останній рейс Сінтоку-Мару» (1987), «Тріада» (1987), «Смерть в океані» (1990), «Пояс Оріона» (1990). За «Вибрані твори» (у двох томах) та збірку «Смерть в океані» (1992) р.

         Читаєш їх і бачиш мальовничі краєвиди екзотичних островів, зустрічаєшся з мешканцями морських глибин і чарівними рослинами тропіків.

         Леонід Тендюк – чи не єдиний з українських письменників, хто, за свідченням А. Санченка «…слід у слід пройшли шляхами нашого уславленого краянина Міклухи-Маклая на судні з тією ж назвою та ще й сфотографували нащадків новогвінейських людожерів на пам’ять…», мали автограф самого Жака ів Кусто на томикові Антуана де Сент-Екзюпері, та кому передмови до книжок писав уславлений на весь світ полярник, уродженець Севастополя І. Папанін.

         Проте подумки завжди повертався теплим спогадом до рідної землі:

                                                                 Вісточку з рідного краю
                                                                 Вітер приніс на крилі
                                                                 Поле... Жита дозрівають –
                                                                 Берег моєї землі.

        Проза, хоч вона і домінує у доробку Леоніда Михайловича, не заступила в його серці поезію. Одна за одною виходять збірки «Полечко-поле» (1961), «Струмки народжуються в горах» (1964), «Берег моєї землі» (1974), «Тиша стривожена штормом» (1975), «Голос моря і степу» (1981), «Стамбульські провулки» (1997), «Дике поле» (2004), «Земна палуба» (2008). У віршах звучить шепіт колосся, гуркіт океанських валів. Поетичним рядкам притаманний м’який ліризм і вишуканість форми.http://librarychl.kr.ua/kn_in/tendjuk/ten-02.jpg

         Є в доробку письменника і книги оповідань для дітей «Вогники в океані» (1974), «Дивовижна риба мурена» (1977), «На коралових атолах» (1979) та ін.

         Леонід Михайлович Тендюк – лауреат літературних премій імені Лесі Українки (1992) та Володимира Сосюри (2005) за добірку поезій «Земна палуба». У інтерв’ю Юлії Косинській Л. Тендюк окреслив свою мрію: «Коли скінчаться всі одіссеї, побудути в рідному селі хату. Велику, справжній палац. І посадить коло неї сад. І доживати віку там, серед південних степів. І писатиме, писатиме…».

         Та підступна хвороба втрутилася в життєві і творчі плани.

         Л. Тендюк раптово помер 12 липня 2012 року в Києві, похоронений у рідному селі Володимирівка. На пам’ятній плиті на могилі є перелік усіх країн, де він побував за життя та його твори.

http://librarychl.kr.ua/kn_in/tendjuk/ten-03.jpg http://librarychl.kr.ua/kn_in/tendjuk/ten-04.jpg

         «…скільки було цікавого, яскравого, навіть неправдоподібного, що не треба й вигадувати. І якби мені сказали: перед тобою стоїть вибір – полетіти у далекі галактики… чи знову помандрувати по островах безмежних океанів планети Земля, я б вибрав останнє», – так підсумовував своє життя автор.

         Катеринівська сільрада Кропивницького району з ініціативи обласної організації письменників заснувала всеукраїнську премію імені Леоніда Тендюка «Експедиція». Цінним є і відкриття музею письменника «Берег моєї землі» у приміщенні Володимирівського корпусу ліцею «Нова школа». Наш земляк і його твори гідні цього.


13.05.2022

 

Загадкові місця нашого міста

БАЛКИ 

 

Навряд чи знайдеться в Україні ще одне місто, схоже з нашим, яке б так щедро увічнило топоніміку місцевості, на якій воно розташоване. Вчені твердять: Кіровоград розташований у степовій, рівнинній зоні. То є помилка: місто дуже розчленоване балками, ярами, кручами, урочищами. Розкидані вони по всій території міста і мають опоетизовані назви. Особливою увагою мешканці Єлисаветграда наділяли балки. Всі вони мають власні назви. Про Велику Балку ми вже писали. Далі – про інші.

Озерна Балка

Озерна Балка: будівлі відомих єлисаветградців, цегельні заводи та  екзотичний сад - Медіапортал DOZOR

Це досить обширна територія, що знаходиться у західній частині міста між Інгулом, Биковим і теперішньою Новою Балашівкою. Із заходу на схід територією протікає невелика річка, що має назву Озерна Балка. Ще в далекі часи люди помітили живильні властивості наземних (в озерах) і особливо підземних вод, що знаходилися тут. Тому було вирішено збудувати у місті водогін з озер Балки. Були взяті проби води в хімічній лабораторії. Висновки аналізу були такі: “Вода за незначним вмістом органічних речовин, окислів азоту і за загальним хімічним характером відповідає для пиття усім вимогам, прийнятим як наукою, так і Віденською технічною комісією та гігієнічним міжнародним з’їздом у Брюсселі”.

17 травня 1893 року було урочисто відкрито міський водогін. Забір води проводився саме в Озерній Балці. Там збудували виробничі й адміністративні приміщення водоканалу, які діють і досі. Щоправда, воду сучасні містяни п’ють не ту, зразки якої затверджені у Брюсселі, а дніпровську, із значним присмаком хлорного газу та шкідливих домішок.

Вода визначала характер промислів, що виникали на Озерній Балці. Тут знаходилися пивоварний завод Лайєра і Макеєва, три цегельні, олійня, а також численні дачі, парк, інші об’єкти відпочинку. Звичайно, у роки індустріалізації Озерна Балка зазнала великих змін в архітектурному плані, але назву її береже народ.

Солодка Балка

Цього мікрорайону міста на сучасних картах не знайдеш. Він затиснутий між вулицями Київською, Енергетиків та Олени Бур’янової (колишня Грязна, Транспортна), тулиться до лівого берега Інгулу. Але кілька старих приватних будинків, що відносяться тепер до різних вулиць, переносять нас у ХІХ століття, коли ця частина міста почала забудовуватися. Назву Солодкої балка одержала після того, як на її території було відкрито залізничну товарну станцію. Біля неї почали будувати склади вантажів, що доставлялися або відправлялися в інші міста залізницею. Найбільше було “солодких”, тобто для зберігання цукру, а також казенний склад спирту і, звичайно ж, горілчаний завод Бошняка.

Злодійська Балка

http://chas-time.com.ua/images/statti/2020/733/1.jpg

Про неї у народі склалося найбільше легенд. Одна з них розповідає, ніби на під’їзді до Єлисаветграда, на краю лісистої балки, жили два брати. Вони пильно стежили за дорогою, і тільки-но хто наближався до балки, миттю перестеляли дорогу килимком, вимагаючи від проїжджих грошей. Якщо хтось не давав, мав гембель: із засідки вискакували злодії і грабували людей.

Однак це всього лише легенда. Насправді у хащах густого лісу балки під час існування Нової Сербії (1752-1764) збиралися загони гайдамаків. Вони часто нападали на сербів, які відібрали у місцевого населення їхнє житло після переселення із Балкан. Чужинці, в основному російські історики, називали гайдамаків злодіями. Відтоді й пішло – Злодійська Балка. На питання, чи були гайдамаки злодіями, дав чітку відповідь Тарас Шевченко: “Сини мої, гайдамаки…”

Суха Балка

Крім названих балок, була ще одна, так звана Суха. Через неї був перекинутий залізничний міст, або арка, під якою тепер існує проїзд з Миколаївки до центру по Колгоспній вулиці. Сухою названа тому, що нею не протікала навіть мала річка.


12.05.2022

Місто в картинах Андрія Ліпатова

Його картини фактично стали візитівкою міста. Саме його картина втілилась на музейній стіні у вигляді муралу. 

http://librarychl.kr.ua/kn_in/kraeznavcha-abetka/s-02.png

Ліпатов же у своїх творах конструює життя суспільства. Не можна сказати, що він конструює Єлисаветград чи Кіровоград. Він конструює місто, а воно змінюється і в його картинах. Єдине, що його об’єднує так це те, що це місто українське у всіх його проявах. 

Архітектуру старого міста, яку ми бачимо на картинах ЛІпатова, це кінець ХІХ початок - ХХ століття. Але він не малює минуле, а створює своє особисте минуле. Це таке своєрідне фентезі, поєднуючи минуле і сучасне


У Кропивницькому хочуть зробити стінопис Мурал-арту на художньому музеї з  картини Липатова

У Кропивницькому хочуть зробити стінопис Мурал-арту на художньому музеї з  картини Липатова

Lipatov94

Lipatov95

10.05.2022

Василь Вишиваний, 

полковник Легіону Українських Січових стрільців

 

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен (Василь Вишиваний), український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог) династії Габсбургів, полковник Легіону Українських січових стрільців

1895, 10 лютого – у містечку Пула (нині Хорватія) народився Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), нащадок королівської династії Габсбургів, ерцгерцог, якого вважали претендентом на гетьманську булаву, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців та Армії УНР.

Разом з українськими вояками він розділив тягар боротьби за Україну. Свою поетичну збірку «Минають дні...» з 23 віршів присвятив українським січовикам: «Борцям, що впали за волю України». Він став поборником українських інтересів, за які поклав життя у Лук’янівській в’язниці.

 З 12 років Вільгельм Габсбург жив у місті Живець у Західній Галичині. «Там я перший раз почув про Українців, – писав у мемуарах Василь Вишиваний, – Поляки називали їх «Русіни» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів. Я свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори. Їхав через Львів і Станиславів інкогніто. Вражіння з гуцульських гір мав  чудесне…В Ворохті зустрів гуцула-селянина…я замешкав у нього. Їздив скрізь, шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув іншим, як виїхав».

Він закінчив військову академію і 1915-го поїхав на фронт, де командував українською сотнею. 

https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2019-02-07/10/grv15495348329jH.jpeg

У 1918 році командував полком у складі австро-угорської армії, що окупувала Україну. І полк той складався з українців, котрі проживали на початку Першої світової війни у межах центрально-європейської імперії, що вела смертельний поєдинок зі східною імперією – Росією. Ставлення  Вільгельма до українських вояків викликало в них готовність піти у вогонь і воду за своїм командиром. Ось так братовбивча війна впритул торкнулася розділеного кордонами українського народу, але на щастя не розірвала його. Цей період однозначно трактувався радянськими істориками як несприятливий час для України. Але сьогодні орієнтири помітно змінилися. Адже, хіба можна назвати потужний культурний приплив із Західної України у Наддніпрянщину явищем занепаду? 

Сам Вільгельм Габсбург цікавився українським словом і видав збірку віршів «Минають дні», став відомий як Василь Вишиваний. Залишив цікаві спогади про перебування у нашому краї із загоном українських січових стрільців, яким командував. Наводимо уривки з тих спогадів мовою оригіналу:

«Єлисаветгород – це великий фабричний город. Було там багато робітників і австрійська військова влада остерігала нас перед ними. Але ми скоро переконалися, що це були гарні люди й ми жили з ними у дружніх відносинах. Тоді ми були під командою 7-ї австрійської дивізії, яка дуже вороже відносилася до нас…»

До кінця життя Василь Вишиваний вважатиме себе українцем. Після поразки Української революції він житиме у Відні. Там його 1947-го заарештує радянська секретна служба СМЕРШ. Згодом  Вільгельма Габсбурга перевели до Лук'янівської в’язниці Києва. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв’язках з ОУН.

https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2019-02-07/10/xU5154953488043Z.jpeg

 

Допитували його російською, він відповідав українською. Вирок – 25 років таборів. 18 серпня 1948-го Вільгельм Габсбурґ помер у в’язничній лікарні. Похований на Лук’янівському цвинтарі. 

Так закінчилося життя людини, яка присвятила своє життя українській ідеї.




 

06.05.2022

Загадкові місця нашого міста

МАСЛЕНИКІВКА-АРНАУТОВЕ

Масляниківка знаходиться на півдні теперішнього Кропивницького як його повноправна частина. Колись тут було давніше поселення. На карті з атласу Тізенгаузена (1793), де показано розміщення російської армії на початку війни 1787-1791 років, воно називалося Саренкова. З цього можна припустити, що володіння колись належало якомусь запорозькому козаку Царенку. На карті останньої третини ХІХ століття, тобто, через сто років, село значиться як «дєрєвня» Масляниковка, а в реєстрі сіл Аннинської волості 1896 року вже мало подвійну назву Масляниковка-Красноглазовка.

https://dostyp.com.ua/storage/media/2018/06/be29d9d0-003b-40f0-bc7f-badb5ec6f869.jpg?w=925&scale=both

Старожила Царенка, очевидно, витіснили прибульці, яким уряд створив пільгові умови, щоб трималися Єлисаветинської фортеці. Це були старовіри, котрі накопичили у своєму середовищі неабиякі капітали, заради контролю над якими царат і «жалував прощення» недавнім релігійним «розкольникам». «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область» твердить, наприклад, що родині прийшлого купця Масленикова тоді надані Масляниковка (660 десятин) і Масляникова (312 десятин). Ясно, з кріпацькими дворами при них. Саме від прізвища цього купця і пішла назва мікрорайону.

Щодо назви Арнаутового, то нині є дві версії. За першою, назву мікрорайону дали арнаути – так турки-османи називали наймані формації. Це була загальна назва, етнічно підрозділи складалися з греків, албанців, болгар і сербів, які служили охоронцями. Туреччина створила з них 1769 року два полки, що у ході війни перейшли на сторону росіян. Саме їх відповідно до указу імператриці було поселено неподалік від Єлисаветградської фортеці.

Друга версія схиляється до того, що назва мікрорайона пішла від прізвища ромійського офіцера Арнаутова, який служив у фортеці та отримав неподалік від неї земельну ділянку.

https://dostyp.com.ua/storage/media/2018/06/a1c608c6-ecd6-43f6-becf-34ce052f45d9.jpg?w=925&scale=both

Обидва мікрорайони знаходяться у складі Кропивницького трохи більше як півстоліття – до того часу на цьому місці був колгосп, що відносився до Черняхівської сільради.

 

05.05.2022

Ландшафтний заказник «Велика і Мала скеля»

Неподалік міста Олександрія Кіровоградської області та осередком Дніпровського буровугільного басейну, причаївся від людей ландшафтний заказник «Велика і Мала скеля».

https://sametur.com/wp-content/uploads/2020/07/a26365be-f5ff-4d1d-9c52-f631995abeb8.jpeg

На території заказника є два водних дива, які в народі називають «срібне озеро» і «радонове озеро».

Історія виникнення озер

В 1936 році на території теперішнього заказника функціонував кар’єр по видобутку каменю. Після однієї серії вибухів на поверхню почала здійматися вода і затопила глибокий камінний кар’єр нібито за 10 хвилин.

Науковці вважають, що таким «варварським» чином було відкрито реліктове джерело води.

В часи окупації Олександрійщини німецько-фашистськими військами, воду з озера вивозили до Німеччини.

https://sametur.com/wp-content/uploads/2020/07/5e2c5252-2e92-42c9-ba98-2cf641636d99.jpeg

Площа поверхні озера приблизно 1,5-2 га.
Максимальна глибина 80 метрів.

На території заказника «Велика і Мала скеля» немає жодних забудов, тому він і досі зберіг свою природну пейзажність.

03.05.2022

Олена Журлива – загадка української літератури

http://librarychl.kr.ua/kn_in/zhurlyva/zhur-01.jpg

Одним з імен, які є гордістю і окрасою нашої країни, є ім’я Олени Костівни Котової (Журливої).

Народилась Олена у 1898 році у місті Сміла Черкаської області. Вона побачила світ у багатодітній сім'ї сільського вчителя церковноприходської школи. Оленка мала 8 братів та сестер. Після втрати батьком роботи семеро дітей померли з голоду, вижили лише Олена і Катруся.

Олена почала писати вірші ще дитиною. Перша її поезія "Чогось нема - чогось не знаю" була надрукована у "Рідному слові" у 1909 році. Відтоді її поезії друкувалися у дожовтневих часописах "Дзвін" та "Літературно-науковий вісник".

http://librarychl.kr.ua/kn_in/zhurlyva/zhur-02.png

Закінчивши початкову школу, Олена Костівна екстерном склала іспити в Уманській гімназії і вступила на філологічний факультет (за конкурсом атестатів) Вищих жіночих курсів у Києві, який закінчила 1922 року, одержавши диплом кандидата філологічних наук. Опісля вчителювала у школах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Москви, Кіровограда.

1914 року майбутня поетеса була заарештована царською поліцією за участь у демонстрації в день відзначення пам'яті Т. Г. Шевченка.

Природа щедро обдарувала Олену Журливу: в молодості вона чудово співала й гастролювала по Україні з концертами як відома поетеса-співачка. 1926 року Олена Костівна у столичній Харківській опері виконала партію Кончаківни в опері Бородіна «Князь Ігор», яку потім виконувавала увесь в театральний сезон 1929 — 1930 року.

Та все ж основним її покликанням була поезія. Олена Костівна продовжила свою творчу та громадську діяльність, працюючи літературним редактором Державного видавництва України. Вона перекладала твори українських письменників на російську мову, писала критико-біографічні статті, друкувала свої поезії у "Глобусі", "Червоних квітах", "Більшовику" та "Кадрах". На тексти поетеси композитори Пилип Козицький і Віктор Косенко створили пісні.

У 1926 році у Харкові побачила світ перша збірка поезій Олени Журливої "Металом горно", у 1930 році -  наступна збірка "Багряний світ". У ній поетеса зірко вдивляється в нове життя республіки і свою радість втілює у пристрасні рядки: "В буянні сил, як сік із грона, пливе життя уздовж доріг..." Та невдовзі їй довелося гірко розчаруватися. Приголомшливі сфальшовані судові процеси над вигаданими "ворогами народу" із СВУ, самогубство Хвильового і Скрипника, масові арешти творчої інтелігенції вселяють у серце поетеси тривожні передчуття і не спонукають до творчості. Ті гіркі передчуття виявилися небезпідставними: Олену Журливу було арештовано 1938 року в Москві. Кілька місяців тривало слідство, і лише 26 квітня 1939 року особлива нарада НКВС СРСР засудила поетесу до позбавлення волі у виправно-трудових таборах Алтаю на три роки.

27 лютого 1957 року в зв'язку з реабілітацією президія правління СПУ поновила Олену Журливу в лавах Спілки письменників з 1934 року.  

У повоєнні роки Олена Журлива повернулася в Україну та вчителювала у школах Харкова і Дніпропетровська, а у 1951—1956 роках – у середній школі № 3 міста Кіровограда (тепер – Кропивницький).

http://librarychl.kr.ua/kn_in/zhurlyva/zhur-07.jpghttp://librarychl.kr.ua/kn_in/zhurlyva/zhur-08.jpg http://librarychl.kr.ua/kn_in/zhurlyva/zhur-09.jpghttp://librarychl.kr.ua/kn_in/zhurlyva/zhur-10.jpg

        

Надалі важка хвороба вже не дозволяла поетесі вести активне життя, але, всупереч обставинам, з-під пера Олени Костівни Журливої народжувалися нові рядки: у 1958 році вийшла друком нова збірка "Поезії", до якої увійшло все краще з написаного за різні роки. Коли не слухались руки – рядки поезій записувала вірна і любляча сестра Катерина Вишницька, яка дбала про Олену Костівну під час її хвороби.

Згодом вийшли збірки Олени Журливої: "Земля в цвіту" (1962 рік), "Ой літечко, літо" (1964 рік).

http://librarychl.kr.ua/kn_in/zhurlyva/zhur-06.png

Не зважаючи на хворобу, Олена Костівна знаходила у собі сили забути свої страждання і допомагати іншим: відома історія про те, як своїми листами і порадами Журлива буквально повернула до життя Тетянку Постнікову – дівчинку, що важко хворіла і перебувала у глибокій депресії. Поетеса зуміла передати дитині той заряд мужності і волі до життя, якими володіла сама. А силу переносити випробування, мабуть, отримала від великої Лесі Українки, з котрою зустрічалась у юності, ще не знаючи, які випробування доля готує їй самій...

Поетеса відійшла у вічність 10 червня 1971 року. Іменем Олени Журливої у 1973 році було названо вулицю, де вона мешкала, а школа №3 міста Кропивницького, де працювала письменниця, увінчана пам’ятним знаком. Її іменем також названа Смілянська міська центральна бібліотека (м. Сміла, Черкаська область).


  


29.04.2022

Легенда про палац купця Барського

Легенда про палац купця Барського

Жив тут, у місті, один купець, прізвище якого було – Барський. Був він багатий-пребагатий, але не жадібний. І ферма була, і завод, і млини…

Він давав гроші на лікарні, на школи, роздавав бідним. Витрачав він, витрачав гроші, а грошей все одно залишалось багато. Задумав він тоді палац собі збудувати, але такий, щоб всі дивились не надивились. Та й почав його будувати.

Збудував нарешті… Гарний, новий, кімнати великі, просторі, вікна світлі. Та хтось позаздрив-таки йому, не мав він щастя ні одного дня в цьому будинку. А було у нього аж 12 дітей: 9 дочок та 3 сини. І такі всі гарні. Особливо купець любив доньок, бо красиві дуже були: брови чорні, очі карі, щічки рум’яні. І напала якась напасть – одна померла, за нею друга, третя. Плакав він, плакав, сильно горював, а потім наказав портрети з каменю дочок своїх зробити для того, щоб не забували. Отак вони там і є до цього часу, де ми їх бачимо. Ті, що з відкритими очима – ті живі, а ті, що з закритими, - померлі. Та й далі щастя йому не було. Перед самою революцією вбили його, прямо у церкві через гроші. Навіть, іроди, церкви не побоялися. А ті його діти, що живі залишились, так боялися там жити, що покинули будинок і втекли за кордон. З того часу він стояв порожній, а вже радянська влада його собі забрала.

 

https://elisavet.news/images/Istoriya_MISTA/legends/kraeznavmuzej3.jpg

 

Походження легенди

Будинок купця Д. Барського будували цілих 10 років, починаючи з 1895-го року. Архітектор – О. Лишневський, стиль – «ранній модерн». Барський був заможною людиною. У роки першої російської революції «новоявлені терористи» – Брати Абрам і Іуда Шлоймові, діти новоукраїнського купця Соломона Шлоймова, розстріляли його за відмову платити «данину». Шлоймови – учасники терористичної організації «Набат», «Черное знамя» та інших, сподвижники Володимира Леніна, Нестора Махна. Будинок Барського прикрашений, немов гарна музична скринька – різними деталями, ліпниною, серед яких «маскарони» – дівочі обличчя, що символізують день і ніч. Дев’ять дочок в легенді асоціюється по аналогії з 9 музами, дочками Зевса, в якого їх було 9. У народній пам'яті відбулось змішування реального і вигаданого.


28.04.2022

Видатні меценати Єлисаветграда.

Євген Чикаленко

21 грудня 1861 року на Херсонщині народився Євген Чикаленко, меценат, видавець, публіцист, землевласник, член Старої Громади, ініціатор заснування Товариства Українських Поступовців.

https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2019-11-26/17/Nzb15747838867d0.jpeg

                                   

Громадський діяч, який відмовився стати гетьманом України.  1918-го відійшов від політики та спостерігав за розгортанням  подій в Україні, але не брав у них бепосередньої участі. Олександр Шульгин називав Чикаленка „людиною до 1917 року”, ветераном українського відродження, цілком сформованою і не готовою до реалій, породжених революцією. Та тим, що Чикаленко оцінивши  неготовність українців до складного державотворчого процесу, вирішив відійти від цих процесів. «Україну любити треба не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені», – ці слова приписують землеваласнику та меценату Євгену Чикаленко, який свої статки витрачав на розвиток української справи. 
Оточення Євгена Чикаленка формується під час навчання в Єлисаветградському реальному училищі. Тут він здружився з Панасом Тобілевичем – у майбутньому відомим актором Панасом Саксаганським. Хлопці сиділи за однією партою. Через свого друга Чикаленко заприятелює з усією творчою родиною Тобілевичів.

https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2019-11-26/17/ERT1574783909qzN.jpeg

                                         
Перебування у Київському університеті позначилося знайомством Чикаленка з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм. Разом з ними він працював у «Словниковій комісії», яка видала «Словник української мови» за редакцією Бориса Грінченка.
«Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, – писав Чикаленко у «Спогадах», – або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями». Тому багато зусиль доклав до створення української газети «Громадська думка» (1906) та «Рада» (1906 – 1914). Фінансово підтримував редакції української періодики «Селянин», «Літературно-науковий вісник», «Нова громада». Газета «Рада», якій Чикаленко віддав вісім років життя, була для нього виплеканим дитям. Прибутку від газети не було жодного – лише постійні вирати, які Чикаленко покривав, передаючи в заставу будинок та  продаючи землю. Видання газети припинилося на початку Першої Світової війни, відколи почалися переслідування російською владою самого видавця. «Зі смертю газети настала і моя духовна смерть, – писав Чикаленко Володимиру Винниченку. – Як український Дон Кіхот, я помру. Заховаюсь у селі, аби не бачити свідомих українців, не чути про них, одним словом, вернусь у «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який окрім чорного пару, нічого не знав і нічим не цікавився». У селі Чикаленко писав роботи на тему сільського господарства, яке він знав досконало. Він одним із перших у себе в господарстві запровадив американську сільськогосподарську техніку.

https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2019-11-26/17/yIP1574783929LAW.jpeg

                                   
Він скуповував твори Шевченка для організованої ним бібліотеки. Втративши свою 8-річну доньку, Чикаленко вирішив вшанувати її пам’ять, створивши щось корисне. Частину грошей, які відкладав для посагу доньці, він відправив редакції журналу «Київська старовина» для премії за найкращий твір з історії України. Його коштом у Львові звели гуртожиток для студентів Політехніки.

«Українська справа» була для нього одинокою й повною стихією» – такими влучними рядками охарактеризував громадську позицію Євгена Чикаленка (1861‒1929) його відомий сучасник Василь Королів-Старий. Бо й справді усі грані своєї працелюбної вдачі Євген Чикаленко присвятив українській справі, відродженню національних прав багатомільйонного народу, з якого походив і якому бажав кращої долі: стати освіченим, заможним, незалежним, прогресивним, триматись європейських цінностей у своєму подальшому розвитку й виборі.




26.04.2022

Козацькі сліди на Кіровоградщині.

ЛЕЛЕКІВКА – ПІСКИ

По сусідству із Старою Балашівкою розташувалася на правому березі Інгулу при впадінні в нього річки Грузької слобода Лелеківка. Заснована вона на початку ХVІІІ ст. як козацький зимівник. Вперше Інгульська слобода згадується в документах за 1752 рік. Це був, очевидно, досить великий населений пункт, бо невдовзі у ньому було споруджено дерев’яну церкву святої Трійці. Настоятелем її з 1756 року був Іоан Левицький – брат вікарія Крилівської протопопії Данила Левицького.

http://www.vechirka.com.ua/history/bxxcen/11010871.jpg

Весною 1758 року поблизу Інгульської поселився син осадчого хутора Лелеківки Миргородського полку Якима Лелеки Степан. Він став власником Інгульської, об’єднав два хутори в один і назвав слободою Лелеківкою. Слобода відіграла значну роль в економічному розвитку Єлисаветграда. Річ у тім, що 23 жовтня 1759 року наказом коменданта фортеці Єлисавети в Інгульській була відкрита перша митниця для контролю за товарами, що перевозилися із Польщі на Запоріжжя. Проіснувала вона до 1776 року, коли змінилися кордони Російської імперії.

Степан Лелека залишив по собі в односельців довічну пам’ять. У 1766 році він за власний кошт збудував у селі мурований храм на місці старого, що згорів, а неподалік нього – церковно-парафіяльну школу для селянської дітвори та лікарню. Духовний центр служив жителям Лелеківки майже 180 років. А в 1944-му його розібрали сапери Червоної Армії, щоб будматеріал використати для наведення переправи через річку. На місці дерев’яної школи у 1904 році збудовано цегляну, вона служить жителям Лелеківки й тепер. При ній створено музей, який відбиває історію сучасної Лелеківки від часів заснування дотепер.

http://www.vechirka.com.ua/history/bxxcen/11010872.jpg

До початку 60-х років минулого століття Лелеківка була приміським селом, центром сільської ради. У 1963 році її приєднали до міста і вона стала його

22.04.2022

Тюльпановий рай - дендропарк в Кропивницькому

Фестиваль тюльпанів 2018, Кропивницький, Кропивницький, Дендропарк,  Кропивницький - купити квитки онлайн


Не тільки Голландія славиться тюльпанами!

В кінці квітня - на початку травня прокидається справжній тюльпановий рай - дендропарк в Кропивницькому. В цей час в парку розквітає 500 тисяч цих весняних квітів!

Тур в Кропивницкий дендропарк + Хутор Надежды из Полтавы| ТА Глория-Тур

Кропивницький Дендропарк - казковий куточок в центрі України. Сюди приїжджають, щоб насолодитися неймовірною красою сортових голландських тюльпанів і поринути у захоплюючу подорож у світ розваг.

Куди поїхати в Україні весною

З далекої Голландії везуть на Кіровоградщину цибулинки тюльпанів. Щороку тисячі цибулинок висаджують, потім викопують і зберігають протягом зими. Вручну борються і з бур’янами, аби не пошкодити ніжні рослини. А щоб відвідувачі парку бачили лише результат роботи, роблять це спозаранку.

Нові квіткові композиції створюють у Кропивницькому парку щороку.

У пору масового цвітіння тюльпанів у парку традиційно багато людей.

Туристи масово приїжджають до Кропивницького, аби подивитися на мільйони  розквітлих тюльпанів - YouTube

21.04.2022

Загадкові місця нашого міста.

Солодка балка

Солодка балка, Кропивницький, Кіровоградська область, Ukraine | Mapio.net

Цього мікрорайону міста на сучасних картах не знайдеш. Він затиснутий між вулицями Київською, Енергетиків та Олени Бур’янової (колишня Грязна, Транспортна), тулиться до лівого берега Інгулу. Але кілька старих приватних будинків, що відносяться тепер до різних вулиць, переносять нас у ХІХ століття, коли ця частина міста почала забудовуватися. 

Деякі краєзнавці пояснюють назву «Солодка Балка» тим, що тут злодії викидали із залізничних вагонів мішки з цукром, ті падали, рвалися, цукор розсипався і уся земля була від нього біла.

А ось інша версія. 28 серпня 1915 року міська управа Єлисаветграда доручила землеміру Павлу Рябкову зробити «проект урегулювання» Солодкої Балки. У доповідній записці від 19 вересня того ж року Павло Захарович так пояснював назву балки: «Назва ця пішла, ймовірно, тому, що на балці є хороша солодка грунтова вода, яку брали з криниць».

Все ж таки, більш ймовірно, Солодка балка одержала свою назву після того, як на її території було відкрито залізничну товарну станцію. Біля неї почали будувати склади вантажів, що доставлялися або відправлялися в інші міста залізницею. Найбільше було “солодких”, тобто для зберігання цукру, а також казенний склад спирту і, звичайно ж, горілчаний завод Бошняка.

Злодійська балка - Кропивницький | балка/яр

15.04.2022

Арт об’єкти нашого міста. 

Пам'ятник двірнику

Пам'ятник двірникові в Кропивницькому в червні 2011 року був встановлений невідомими абсолютно несподівано. У міській раді, у відділі культури, про нього нічого не знали. Табличка біля підніжжя вказувала на ім'я автора: Сергій Слінкін. Він назвав свою скульптуру «ДворникЪ». 

C:\Users\PC\Desktop\Школа\Дворник\trip-impressions-ukraine-kropivnic'kij-DJI_0613.JPG

Спочатку пам'ятник встановили на вулиці Велика Перспективна (раніше Карла Маркса), а дещо пізніше його перенесли на Дворцову вулицю. Скульптор представив образ двірника 19 століття. Скульптура сягає висоти 180 см, створена з металевих листів і прутів, двірник одягнений у сорочку і жилетку, широкі шаровари і чоботи. В руках металевого двірника мітла, а на голові – кашкет. Свисток, який можна помітити у нього на шиї, у 19 столітті використовувався двірниками для оповіщення городових про порушників порядку і хуліганів. На фартусі вигравіруваний значок, який має номер, що вказує на ділянку, закріплену за конкретним двірником. За словами творця, пам'ятник є подарунком всім трудящим двірникам, які завдяки копіткій праці підтримують чистоту в місті. 

14.04.2022

Загадкові місця нашого міста.

Чечора

Перші переселенці прибули на береги річки Інгул , очевидно разом з греками. Це були уродженці Молдавіі. На їхнiй мовi «Чечора» означає «лахміття», звідси і назва. Вони дійсно ходили в старому, рваному і брудному одязі.

https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgalrEWH1B-XWqjgAuwyzxpsrZ9pSkf0JwjyJVmPTuiIZK3HZBgWnyQZ3KnQWT4eXyV-DiJcWYxBl1Ippb2yuXnMP-9NPJ7I_dPTROC66crZL6TMDEwdqqVScMIrFx5QsLYsOBaD_34fgM/s640/n.jpg

На Чечорi жили в основному бідні люди: ремісники, візники, робочі, виробники масла. Жили переважно в балці, яку називали Чечорською, в землянках або невеликих мазанках.

Це не було ні пролетарським, ні учнівським, ні "аристократичним" районом. Тут не було великих заводів і знакових учбових закладів, що у великій мірі і визначило його забудову - подекуди фактично нетрі. Вулиці Чечори залишені такими, якими і були прокладені першими поселенцями. Криві, дещо хаотичні, з численними провулками, що трохи нагадує живописні плани середньовічних історичних центрів. 

12.04.2022

Видатні постаті Кіровоградщини

Юрій Яновський

C:\Users\PC\Desktop\Школа\Яновський\yan3.jpg

 

Юрій Яновський – яскравий новатор, інтелігент від літератури, представник течії неоромантизму, один із найсамобутніших українських письменників 1920 років. Але потім більшовицький режим фактично зламав митця. Перетворив на слухняну ляльку, яка виконувала накази влади та втратила ознаки творчої неповторності. У цьому й полягав основний сенс радянського “перевиховання”.

Юрій народився 27 серпня 1902 року в селі Маєрове (нині село Нечаївка Кіровоградської області). У родині Яновських було дев’ятеро дітей, злидні змушували сім’ю шукати кращої долі по різних містах. Зрештою оселилися в Єлисаветграді (нині Кропивницький), де батько влаштувався робітником на завод.

Змалку хлопчик був дуже хворобливим: шість операцій, кілька разів опинявся між небом і землею, проте – видряпався. Мати, щоб розрадити сина читала твори Гоголя, дід бавив розповідями про славну минувшину козаків. Багата уява Юрка малювала цілі воєнні баталії, а юна душа наповнювалася жагою до свободи. Аж надто вразливий, мрійливий хлопчина виросте справжнім романтиком, який і надалі мріятиме та ідеалізуватиме життя, аж поки радянська влада не розітре грубими чобітьми високу духовність Яновського. Але хто ж знає своє майбутнє.

C:\Users\PC\Desktop\Школа\Яновський\yan2.png

Освіту Юрій здобував у місцевому реальному училищі. Потім працював в адмінвідділі повітового виконкому та в статистичному бюрі, поєднуючи роботу з навчанням в механічному технікумі. Коли йому виповнилося 20 років – замешкав у Києві й продовжив навчання в Політехнічному інституті на електротехнічному факультеті. У той період він писав:

“Приробляв собі я тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Ті роки не було в мене білизни та простинь, укривався я драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й народжувалося в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських черевиках, у котрих взимку бувало повно снігу, міцно затиснувши олівець у руці, широко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя дурна уява”.

Стати інженером йому не судилося, проте саме в виші розпочався його літературний шлях. Творчий дебют Яновського відбувся в 1922 році віршем “Море” в газеті “Протеларська правда”. За два роки вийшла ще одна поезія “Дзвін”, а потім Юрій перейшов на прозу. У 1924-му став позаштатним кореспондентом газети “Більшовик”.

C:\Users\PC\Desktop\Школа\Яновський\yan1.png

Невдовзі Яновський опинився в Харкові, тоді там вирувало справжнє мистецьке життя. У березні 1922-го було створено Всеукраїнське фотокіноуправління, де Юрій став редактором. Кіномистецтво тільки-но розпочинало свій шлях і вабило чимало митців, зокрема письменників. Саме вони були першими сценаристами, серед них був і Яновський, який у 1926-му написав сценарій до стрічки “Гамбург”.

Потім письменник перебрався до Одеси й пропрацював там рік на місцевій кінофабриці художнім редактором. Потім повернувся до Харкова. У той період з-під його пера народилися новели, які були опубліковані в збірках “Мамутові бивні” та “Кров землі”.

“Майстер корабля” – перший роман письменника. У ньому автор змалював процес фільмування кіна, зокрема побудову величезного корабля для декорацій. У сюжеті органічно переплітаються спогади головних героїв про їхні пригоди на морі. Щоб уникнути цензури, письменник вдається до екзотичних назв, незвичних порівнянь, героїв назвав незвичними іменами.

C:\Users\PC\Desktop\Школа\Яновський\Majster-korablia.jpg

У 1931 році з’явився новий роман “Чотири шаблі” про народний рух. Головні герої – ватажки партизанської армії, які намагаються виправити помилки своїх пращурів і здобути таку бажану й омріяну свободу для своєї Батьківщини. Цензори вибухнули критикою та заборонили роман майже на пів століття:

“Апологетика партизанської стихії, що нею пройнятий твір, була наслідком дрібнобуржуазного розуміння автором мети та завдань соціалістичної революції”.

У 1939-му Яновський перебрався до Києва. До початку німецько-радянської війни письменник створив кілька сценаріїв, писав п’єси та видав збірку гумористичних оповідань “Короткі історії”. У воєнний період Яновський працював редактором журналу “Українська література”, а також був військовим кореспондентом. Разом із іншими письменниками, організував видання творів українських митців у журналах і газетах.

C:\Users\PC\Desktop\Школа\Яновський\images.jpg

Після війни, у 1947-му, з’явився один із найвизначніших творів письменника “Жива вода”. У ній автор втілив ідею невмирущості нації, відроджуваної після воєнної катастрофи. Критики немов собаки кинулись шматувати роман. Майже 200 правок у свій твір повинен був внести автор, звинувачений у націоналізмі. Після правок від першозадуму майже нічого не лишилося. Яновський так і говорив: “Поховали “Живу воду” метрів на десять під землю”. А щоб Юрій швидше редагував своє писання, радянська влада вдалася до добре перевірених методів – морального та матеріяльного тиску. Безгрошів’я змусило письменника продавати книжки, щоб не вмерти з голоду.

Слабке здоров’я, злидні, тиск зусібіч змусили письменника викинути білий прапор. Цикл оповідань, написаний незадовго до смерті, був спочатку оприлюднений у Москві. У них автор оспівав героїзм радянських людей і комуністичну партію. Звісно верхівка була в захваті, за “Київські оповідання” Яновського нагородили Сталінською премією. Сам письменник занотував: “Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір’я і премію”. Яновський давно розумів, що став невільником ідеології та системи. Це гризло Юрія ще більше, ніж злидні. Олександр Довженко писав:

“Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-російські, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям”.

Тягар думок, утиски, нещирі посміши, зрештою – серце письменника не витримало. Він відійшов у засвіти 25 лютого 1954 року. Похований на Байковому цвинтарі.

C:\Users\PC\Desktop\Школа\Яновський\4155-5-1.jpg

Юрій Яновський залишив по собі чимало творів, які знайшли відгук у серцях читачів. Двічі його праці перевидавалися п’ятитомними виданнями. Його перекладали багатьма мовами, про нього знають не лише в Україні, а й далеко за її межами.


08.04.2022

Арт об’єкти нашого міста

У Кропивницькому серед багатьох пам’ятників, постаментів, споруд арт-зварювання та іншого встановлено кілька фотозон для закоханих. Світлини з ними лідирують у соцмережах. 

Шаленою популярністю ці локації користуються серед молодят, інформує кореспондент Укрінформу.

Однією з найдавніших локацій є залізний пішохідний міст на набережній Кропивницького. В народі його містяни прозвали "Міст закоханих" або "Міст кохання". На ньому чи не кожна подружня пара в обласному центрі залишила замок із написом, а ключ жбурнула в Інгул.

 

C:\Users\PC\Desktop\Школа\Артобєкт\1536845669-6353.jpg

Неподалік мосту на вулиці Соборній розташовано "Відкрите серце". На цьому майданчику можна зробити фото з панорамою міста. З’явилася інсталяція восени 2012-го.

C:\Users\PC\Desktop\Школа\Артобєкт\1536845481-6879.jpg

Біля міської ради в Кропивницькому в 2009 році за проектом головного архітектора міста Вадима Мезріна встановили проект "Стріла амура". Його закохані містяни майже одразу після встановлення почали обмальовувати іменами та чіпляти замки.

 

07.04.2022

Видатні постаті Кіровоградщини

Кароль Шимановський

Описание: Кароль Шимановський — Вікіпедія

Кароль Шимановський (пол. KarolMaciejKorwin-Szymanowski) – геніальний поляк, якого викохала благодатна Українська земля, про яку він згадував до кінця своїх днів із любов'ю: "я відчував її усією душею, кохав її благотворний клімат, її буйність та солодкість".

Народився майбутній композитор, піаніст, педагог, музичний критик 3 жовтня 1882 року  біля Кам'янки в селі Тимошівці, яка свого часу входила, як і Новогеоргіївськ і Єлисаветград до Херсонської губернії, що вплинуло на обрання для музичного навчання саме школу Нейгауза у Єлисаветграді, аби втілити в життя пророчі слова видатного українського композитора Миколи Лисенка: "Ти будеш великим композитором, мій хлопчику. Вчись! Ціле життя вчись!".

І він вчився далі у Варшаві у провідного польського композитора того часу Зигмунта Носковського (композиція і контрапункт) і теоретика Марка Завирського (гармонія). Потім знову Україна (Єлисаветград –Тимошівка – Львів), а далі – Краків – Варшава – Сицілія – Париж.

Описание: Кароль Шимановский - StudentPortal

Найвідоміші твори Шимановського: "Пісні шаленого муедзіна", "Любовні пісні Хафіза", "Король Рогер".

Враховуючи заслуги цього видатного композитора, у 1934 році Польський уряд нагородив Шимановського Командорським Хрестом Ордену Відродження Польщі (PoloniaRestituta). Ягелонський університет у Кракові присудив йому титул доктора honoriscausa.

Помер Кароль Шимановський 29 березня 1937 року. Його прах покоїться у склепі заслужених діячів Польщі у Костьолі Паулінів на Скалці, у Кракові.

Описание: Музей Кароля Шимановского | Tusovka

Його ім'я носить об'єднання поляків Кропивницького (в минулому і Єлисаветград). В історії польської музики видатний Кароль увійшов із титулом "Другий після Шопена".

Кароль Шимановський –  знакова фігура музичної культури початку ХХ століття для всього світу, та його творчість залишається актуальною і тепер, навіть через 140 років.

05.04.2022

Єлисаветград – столиця театру корифеїв

Описание: Історія театру корифеїв: як перша професійна трупа боролася за українську ідею

У 2022 році Кіровоградщина відзначатиме 140-річчя створення першого професійного українського театру. Пропоную ознайомитися з деякими цікавими фактами з мистецької історії найвидатніших діячів української театральної сцени, як був створений театр корифеїв, хто до нього входив та інше.

Отже, у 1882 році письменник і драматург Марк Кропивницький став засновником першого в історії України професійного театру, також відомого як “театр корифеїв”.

Подія ознаменувала настання “золотого віку” національного театру, його українізації та початку відокремлення від імперського впливу. Разом зі своєю трупою Кропивницький створив школу акторської та режисерської майстерності, піднісши український театр на значно вищий щабель професіоналізму.

Звідки пішло слово “корифей”

Корифеями називали провідних акторів у хорі давньогрецького театру. Вони промовляли від імені хору, коли тому доводилося брати участь у дії п’єси. Корифей здійснював контакт між акторами і хором, двома-трьома віршами проводив підсумок почутого монологу або повідомляв про вихід нового персонажа. З часом слово “корифей” набуло переносного значення – це провідна особа, світило в будь-якій галузі.

Назва ж театру пов’язана з книгою “Корифеи украинской сцены”, що була анонімно видана представниками київської інтелігенції у 1901 році. У ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича та інших славетних акторів вперше називали “корифеями українського театру”.

Авторський колектив книги “Корифеї української сцени” спіткала трагічна доля. З приходом радянської влади частину авторів було репресовано, частина врятувалась в еміграції.

Описание: Театр корифеїв

Як виник перший професійний український театр

Все починається з 1876 року, коли російський імператор Олександр II підписав Емський указ про повну заборону українського письменства. Разом з Валуєвським циркуляром 1863 року він мав повністю витіснити нашу мову з культурної сфери. Згідно з його положеннями, були заборонені книжки українською, викладання у школах, концерти і театральні вистави.

Але вже 1881 року пункт Емського указу про заборону українських п’єс переглядається. Нарешті після довгих років боротьби на тлі культурного відновлення української нації ми отримали можливість ставити вистави своєю мовою. Хоча й з певними обмеженнями: виступи українською чи польською мали йти лише після того, як актори виступлять із тією самою програмою російською. Проте цей крок “легалізував” існування українського театру.

Цим скористався Марк Кропивницький, завдяки якому вже з 10 січня 1882 року було поставлено п’єсу Шевченка “Назар Стодоля”. Проте художній керівник залишився незадоволений фаховим рівнем більшості своїх акторів. Вочевидь, вони не змогли б впоратися з амбітними завданнями Кропивницького.

Перша вистава “Товариства українських артистів під орудою М. Л. Кропивницького” (нам відомий як “театр корифеїв”) відбулася в Єлисаветградському театрі 27 жовтня 1882 року.

Описание: Театр корифеїв

Друга спроба втілити мрії Кропивницького розпосинається восени 1882 року. Марко Лукич в Єлисаветграді збирає трупу під назвою “Товариство акторів” – з цього моменту розпочався розквіт професійного театру в Україні. До його складу входили брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана –Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), Михайло Старицький, Єфросинія Зарницька, Марія Заньковецька та інші. Чому ж театр – “професійний”? Усі артисти, крім природних голосових даних, мали ще й професійну підготовку. Кожен з них заслуговує окремої статті, але наразі ми не будемо зупинятися на них детальніше.

Окрім професіоналів в акторському складі, театр корифеїв тісно співпрацював із відомими композиторами того часу: Петро Ніщинський написав “Вечорниці” до п’єси Шевченка; Кирило Стеценко створив композиції до “Про що тирса шелестіла” Черкасенка. А Микола Лисенко став автором музики до 21 вистави “корифеїв” та 10 опереток, які разом охоплювали всі популярні жанри сценічної музики.

Серед найвідоміших постановок театру корифеїв – ”Запорожець за Дунаєм” Семена Гулак-Артемовського, “Енеїда” Котляревського, опера “Катерина” Миколи Аркаса, комічна опера “Продана наречена” чеського композитора Бедржіха Сметани тощо. Актори живо поєднували драму з комедією, музику з вокальними сценами і танцями. Їхні вистави були навіть популярнішими за імперський театр, тому виступи “корифеїв” із задоволенням дивилися в Москві та Санкт-Петербурзі.

Також Кропивницький створив у своїй садибі на Слобожанщині перший в Україні дитячий театр, в якому “акторами” були неписьменні селянські діти.

Описание: Театр корифеїв

“Малеча” Старицького і “примачі” Кропивницького

“Театр корифеїв” розділився у 1885 році, щоб розпочати самостійний мистецький шлях.

З Кропивницьким залишається основний склад акторів – ”примачі”: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпінська. Їх перші театральні виступи почалися у квітні 1885 року з вистави “Чорноморці” в Єлисаветграді. Крім цього вони вперше вийшли на сцену з виставами “Бондарівна”, “Розумний і дурень”, “Мартин Боруля” Карпенко-Карого.

Режисер вимагав від “примачів” життєвої правди на сцені, розкриваючи психологічні образи своїх героїв. Восени 1887 року група Кропивницького виступала в Московському малому театрі. Цей іспит мав неабияке значення для легалізації “малоруського” театру – і “примачі” з ним впорались, здобувши визнання серед імперських глядачів.

Старицький формує нову трупу, до складу якої увійшли переважно молоді актори (як він називав – “малеча”), проте за два роки існування колектив розрісся до 61 актора, 65 хористів та 32 музикантів оркестру. Старицький більше уваги приділяв фізичній складовій,в чому режисеру допомагав композитор Лисенко. На рахунку “малечі” багато опер, оперет і музичних драм, як-то “Чорноморці”, “Ніч під Івана Купала”, “Різдвяна ніч”.

Кропивницький не тільки талановитий драматург. Він, відчуваючи загрозу українській культурності з боку “панівної нації”, своєю творчістю намагався розбудити національну самосвідомість українців.

Описание: Театр корифеїв

Як режисер Михайло Старицький перш за все хотів передати на сцені етнографічну правдивість сюжетів, підкреслюючи дію відповідним художнім оформленням. На той час жодна театральна група, окрім Старицького, не могла собі дозволити робити окремі декорації до кожної вистави. Наприклад, історико-героїчну драму “Юрко Довбиш” супроводжували картини карпатських гірських краєвидів.

Останні роки існування “Театру корифеїв”

У 1900 році Микола Садовський створив власний народний театр, в якому ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах, щоб звичайні люди також мали можливість подивитись вистави. Він дістав назву “Малоросійська трупа М. Л. Кропивницького під урядом М. К. Садовського і О. К. Саксаганського за участі М. К. Заньковецької” – з “корифеїв” до складу не потрапив тільки Старицький, який вже був тяжко хворий на той час.

Об’єднаний театр проіснував близько трьох років. Їхній останній виступ відбувся 1903 року в Полтаві під час урочистого відкриття пам’ятника Котляревському. Кількома місяцями раніше з “корифеїв” пішли Кропивницький і Заньковецька, після чого театр дістав назву “Малоросійська трупа під орудою Саксаганського і Садовського за участі Карпенка-Карого”.

Трупа Кропивницького, 1885 рік

У такому складі товариство виступало до смерті Івана Карпенка-Карого восени 1907 року, що стало тією трагедією, від якої колектив вже не зміг оговтатись. Власне театральна трупа продовжувала виступати ще сім років, до початку Першої світової у 1914 році, коли імперська влада царської Росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.

Описание: Театр корифеїв

Своєю плідною працею “корифеї” встигли дати поштовх подальшому розвитку професійного українського театрального мистецтва. Поєднання, здавалося б, непоєднуваних речей (драми та комедії – з мюзиклами, танцями, хоровим співом) був наповнений національної автентики, а значить був неподібним до жодного з тогочасних театрів.

 

 

01.04.2022

Слово про місто над Інгулом у творчості

видатних земляків


Есть блаженное слово - провинция, есть чудесное слово - уезд. Столицами восторгаются, восхищаются, гордятся. Умиляет душу только провинция. Небольшой городок, забытый на географической карте, где-то в степях, на берегу Ингула, преисполняет сердце волнующей нежностью, сладкой болью. Потерянный, невозвращенный рай!


Так згадував рідне місто наш земляк, письменник 
Дон-Амінадо в романі «Поезд на третьем пути», який був опублікований в Нью-Йорку в 1954 році.


Арсеній Тарковський – геніальний поет, який постійно повертався у рідне місто. Не тільки у віршах. Він регулярно приїздив сюди за натхненням, навіть коли не залишилося вже ані будинку, де він виріс, ані родичів, ані друзів дитинства. «Как мне хочется на Украину, в мой Кировоград, — писав він, - я поехал бы на родину за слезами, больше мне в мой город ехать не за чем. Да разве ещё за детством, которое так нужно в старости».

Це про наше місто:

Река Сугаклея уходит в камыш,

Бумажный кораблик плывет по реке.

Ребенок стоит на песке золотом,

В руках его яблоко и стрекоза.

Покрытое сеткой прозрачной крыло

Звенит, и бумажный корабль на волнах

Качается. ветер в песке шелестит,

И все навсегда остается таким...

А где стрекоза? Улетела.

А где Кораблик? Уплыл.

Где река? Утекла.


 
Але найпроникливіший вірш про наше місто написав білий офіцер та ліонський таксист, син одного з керівників Єлисаветградського кавалерійського училища Анатолій Величковський

Это было где-то
Далеко от Сены:
Солнце пахло летом,
Ветерок — сиренью.

Было на параде,
Под апрельским небом,
В Елисаветграде,
На плацу учебном:

Светлых шашек гребень,
Лошади, знамена:
Слушали молебен —
Оба эскадрона —

О христолюбивом
Воинстве имперском,
И святым порывом —
Отзывалось сердце.

Грянула музыка…
С нею юнкера
Во имя — Великой —
Грянули — ура!

Отзвучали гимны,
Отзвенел парад —
И не стало имени:
Елисаветград.

На песке — сердечки —
Конские следы…
И уходят в вечность
Конные ряды.

Ясно и дождливо
Будет — как всегда,
А христолюбивых
Воинств — никогда!


А ось вірш «Єлисавет» сучасного поета та публіциста Володимира Шурапова:

 Коли зоря з туману виплива

І над Інгулом пісня вечоріє,
Душа моя збентежена співа
Про дар життя на березі Надії.
Єлисавет мій лине в синю даль,
За небокрай у спогади далекі.
І худорлявий любий мій скрипаль
Щось награє для літнього лелеки.
Скрипаль вернувся в степові краї,
З блукань по світу і з чужого раю.
Дарує нам мелодії свої:
«Аве Марія» тихо серце крає…

 31.03.2022

Козацькі сліди на Кіровоградщини


Землi сучасної Кiровоградщини стали частковою територiєю, на якiй на зламi XV-XVI столiть зародилося козацтво.

Згодом козаки у пониззi Днiпра створили свою систему сiчових укрiплень, яка дiстала назва Запорозька Сiч i стала центром своєрiдної козацької республiки. Землi ж кiровоградськi невiд`ємною часткою увiйшли до складу земель Вольностей Вiйська Запорозького, що постiйно контролювались Сiчовим товариством. Селяни, призвичаєнi до землi, не лише воювали: адже перед ними розкинулися простори родючої землi, повноводнi рiчки, незайманi степи, багатi на рибу та звiрину. Козаки бралися за плуга, полювали на хижого звiра, годували худобу, ремiсникували...

А займатися господарською дiяльнiстю козаки могли, звичайно ж, не у вiйськоих укрiпленнях, а на землях Сiчi, тобто у зимiвниках - житлах запорожцiв на просторах Вольностей Вiйська Запорозького.



Спочатку зимiвники використовували лише для утримання худоби. Пiзнiше вони перетворилися на хутiрське господарство.

У межах сучасного Кiровограда запорозькi зимiвники почали виникати вже з середини - другої половини XVI столiття. Багато що приваблювало запорожцiв у цiй мiсцевостi - родючi землi, здебiльшого масний чорнозем, близькiсть води: Iнгул та багато його приток, зрештою - гарнi краєвиди.

Саме вiд зимiвника запорозького козака Степана Лелеки веде свiй родовiд одне з сучасних кiровоградських передмiсть - Лелекiвка. Iснує вельми ймовiрна гiпотеза, що саме вiд козацьких зимiвникiв виникли також поселення Ковалiвка та Балка, що також пiзнiше були втягнутi мiстом в орбiту свого розвитку i також стали його невiд`ємними складовими.



Були в нашому краї i храми козацькi. Про один з них знаходимо вiдомостi в "Iсторiї запорозьких козакiв" Дмитра Яворницького: "в урочищi Лелекiвцi запорожця Лелеки, теперишньому селi Лелекiвцi ( Херсонської ) губернiї... ( Єлисаветградського ) повiту, перша церква заснована у iм`я Св.Трiйцi у 1766 роцi, все це видно зi слiв, що вирiзанi на дубових одвiрках дверей храму".

29.03.2022

Засновник художньої освіти в Єлисаветграді.

Феодосій Козачинський (1864-1922)

 


Насправді уродженець села Глодоси Єлисаветградського повіту, учень Репіна та ілюстратор Гоголя Козачинський повернувся у наше місто після закінчення Академії мистецтв та роботи в іконописних майстернях Лаври через нужду. Козачинський походив з небагатої родини, у нього було одинадцять (!) дітей. А тут, у рідному місті, йому обіцяли будинок і постійну зарплатню за умови, що він викладатиме у вечірніх рисувальних класах.


В принципі, ми і знаємо його, перш за все, як талановитого педагога, який виховав цілу плеяду відомих живописців: Олександра Осмьоркіна, Петра Покаржевського, Амшея Нюренберга, Володимира Винниченка (останній, до речі, навчався живопису тільки у Козачинського і професійної художньої освіти не отримав) та ін. 

Але Козачинський і сам був геніальним художником! Він не тільки ходив на етюди з учнями, але у вільний час (де він його брав, взагалі невідомо!) малював у парках та скверах міста. Його робота «Портрет гімназистки», яка зберігається сьогодні у нашому художньому музей, написана саме так: він просто попросив дівчину зупинитися і за кілька хвилин написав етюд…



25.03.2022

З історії міста.

Єлисаветградський трамвай

 


Перший проект побудови кінного трамвая у Єлисаветграді з’явився у 1887 році. Вдруге подібний проект надійшов до міської управи від московського купця П. А. Алексєєва в 1890 році. Втретє, у квітні 1895 року, інженер залізничних шляхів І. А. Ліхачов, виконавчий директор Бельгійського трамвайного товариства в Москві, подав прохання до міської управи про дозвіл прокласти вулицями Єлисаветграда лінії електричного трамвая. У травні того ж року управа дала згоду і підписала угоду з Ліхачовим на побудову та експлуатацію трамвая на 50 років. 

Укладати колії почали у квітні 1897 року. Лінія будувалася одноколійною з роз’їздами. На заводі в Кельні були замовлені 5 закритих і 3 відкритих вагони, електрообладнання було змонтоване німецькою фірмою АЕГ. 

Регулярний рух вагонів електричного трамвая розпочався 13 липня 1897 року від вокзалу нинішніми вулицями Фрунзе, Дворцовою, Великою Перспективною і Великою Пермською до пивзаводу Зельцера, офіційно електричний трамвай у місті було відкрито 26 липня 1897 року. 

24 вересня 1899 року збудовано лінію вулицями Безпопівською, Успенською та Преображенською від заводу Шкловськго на Кущівку завдовжки 3.6 км, а у листопаді того ж року нею вже курсувало чотири вагони. 

Загальна довжина всіх ліній Єлисаветградського трамвая становила 9.7 км. 1901 року в депо перебувало 22 моторних і 3 причіпних вагони, які до того часу вже перевезли 2045.8 тисячі пасажирів. 

Під час подій Української революції рух трамваїв припинився 8 січня 1918 року, а відновився 1 травня 1922 року. У цьому ж році на вулиці Гоголя зношених відрізків на головній лінії були замінені на нові. Станом на 1922 рік депо налічувало 10 вагонів, які курсували двома маршрутами: "Вокзал - Пивзавод Зальцера" №1 та "Центр - Кущівка" №2. 

У 1929 році побудовано 3.5 км ліній з центру до Новомиколаївки. Цього ж року в Харкові було придбано 11 вагонів, що дозволило списати найстаріші німецькі вагони фірми "Гербрант". 

У 1940 році довжина колій становила 16.2 км, у депо налічувалося 29 вагонів, діяла одна тягова підстанція та один трамвайний парк, існував також допоміжний трамвайний парк. Діяли чотири маршрути:

·         "Вулиця Леніна - Новомиколаївка" ;

·         "Вокзал - Пивзавод Зальцера" ;

·         "Пивзавод Зальцера - Міський сад".

·         "Центр - Кущівка" 

Три з них мали лише одну колію - діяло 8 роз’їздів. Поворотна петля знаходилася біля залізничного вокзалу. У 1940 році був складений проект розширення трамвайної мережі. 

У 1941 році, при відступі радянських військ, було підірвано трамвайну електростанцію та зруйновано господарство. Однак за окупації все-таки було відновлено рух для підвезення робітників на заводи. Втім, німці при відступі розібрали колії та вивезли їх. Після закінчення війни були невдалі через брак коштів спроби відновити кіровоградський трамвай. 1945 року цілі трамвайні вагони вирішили передати до Вінниці, але туди вони не потрапили через дорожнечу транспортування. Подальша їхня доля невідома. 

У 1997 році на Дворцовій вулиці на честь 100-річчя кропивницького трамвая йому був встановлений пам’ятник.

24.03.2022

Природа Кіровоградщини

Пам’ятка садово-паркового мистецтва – Онуфріївський парк

 Цей історичний парк є унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва XIX століття державного значення і по праву належить до одного з визначних туристичних об'єктів Кіровоградщини.


Заснування Онуфріївського парку пов’язано з ім’ям Михайла Івановича Камбурлея – великого землевласника, а згодом сенатора і цивільного губернатора Волині, який у 70-х роках XVIII століття придбав 13 тисяч десятин землі на території сучасного Онуфріївського району.

Після смерті Михайла Камбурлея, у 1821 році, його землі, у тому числі села Онуфріївка, Камбурліївка, Лозова, Іванівка та Омельник стали власністю Михайла Дмитровича Толстого – зятя Камбурлея, чоловіка його доньки Катерини.

Родина Толстих продовжила роботи з розбудови садового комплексу, невід’ємною частиною якого був Онуфріївський парк. На початку 20-х років XIX століття саме граф Михайло Толстой заклав так звану Стару частину Онуфріївського парку. Існує думка, що у створенні оригінальних паркових композицій активну участь взяли чеські та німецькі майстри садово-паркового мистецтва, одеський архітектор Оттон та учень знаменитого Василя Докучаєва.

У 80-х роках XIX століття завершилося формування садибного комплексу і почав створюватися Новий парк, який за своїми планувально-архітектурними особливостями можна віднести до яскравих зразків англійських парків
ландшафтного типу.

Був зроблений каскад штучних озер, насипаний острів, проведена посадка більш як двохсот видів дерев, у тому числі рідкісних і екзотичних, саджанці яких везли з усього світу. Був побудований прекрасний маєток та різні службові приміщення. Графу Толстому це місце настільки подобалося, що він щорічно приїздив в Онуфріївку на все літо зі свого маєтку в Одесі.

Після смерті графа Михайла Дмитровича справами зайнявся його син – Михайло Михайлович Толстой (старший) (роки життя: 1834-1898). З його ім’ям пов’язана красива історія кохання: у віці двадцяти восьми років граф полюбив бідну 15-річну дівчину Олену Смирнову, яка працювала в їхньому будинку, і згодом, завдяки клопотанням свого діда і графа Воронцова одружився на ній, порушуючи вікові традиції свого роду.


Існує легенда, що начебто повернувшись у батьківський маєток після весільної подорожі, граф Михайло Михайлович Толстой та його молода красуня-дружина Олена посадили на острові у парку так званий «дуб любові».
І сьогодні цей дуб, розташований на насипному острові у центрі Нижнього ставу залишається визначною пам'яткою парку, до якої місцеві молодята приходять у день весілля, аби зберегти свою любов на все життя.
Натомість граф не порушив традиції своїх пращурів щодо благоустрою парку. У другій половині XIX століття він закінчив будівництво його Нової частини. До 1917 року парк займав 150 десятин землі.

На той час садово-архітектурний комплекс включав: графський будинок, літню їдальню, стайні, склад з підвалом-льодовиком, кілька штучних ставків в місці злиття річок Омельник та Сухий Омельнічек, у тому числі два великих ставки – Нижній, обсаджений вербами, з насипним островом, двома водоспадами, ажурними місточками, та будиночком для лебедів, і, так званий «Селянський» ставок з піщаним дном, у якому дозволялося купатися і напувати худобу селянам. Були також на території парку сіножаті, фруктовий сад, оранжерея і теплиця, де вирощували тропічні культури і квіти.

Останній граф гілки Толстих – Михайло Михайлович (молодший) – онук графа Михайла Дмитровича (роки життя: 1862 - 1927) – прославився як щедрий меценат. Однак після жовтневої Революції 1917 року він втратив усі свої маєтки та був позбавлений графського титулу.

Сам же Онуфріївський парк, який ще називають «Парком чотирьох Михайлів» – за іменами його власників, дуже постраждав за останнє століття.

29 січня 1960 року Онуфріївський парк отримав статус пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Однак, на жаль, це не зберегло його від руйнувань.

Майже вся колишня краса Онуфріївського парку лишилася в минулому – графський маєток згорів в полум’ї революції, інші приміщення були знищені у роки громадянської і Великої Вітчизняної війни. Особливо великої шкоди заподіяли парку німецько-фашистські загарбники, які нещадно вирубували рідкісні породи дерев та кущів, зруйнували низку паркових будівель.

На сьогоднішній день із архітектурних споруд вціліла тільки «Біля їдальня». Щоправда, і вона потребує негайного ремонту та реставрації. Як, втім, потребує догляду і сам парк. Але й сьогодні, прогулюючись алеями парку, можна відчути його колишню велич і красу.

Маємо надію, що з вирішенням питання про передачу Онуфріївського парку селищній раді ситуація у одному з найстаріших архітектурно-садових комплексів країни зміниться на краще.

22.03.2022

Колись вали фортецею були

Історія сучасного Кропивницького пов’язана з фортецею святої Єлисавети. Це найкраще збережена земляна фортеця України.

Фортецю святої Єлисавети почали будувати на території поселення. Будувалася вона на правому березі, а місто з власними органами місцевого самоврядування: магістратом, бургомістрами, які походили з села Цибулеве, розвивалося на лівому. Поселення біля фортеці називалося міщанською слободою та офіційно містом не вважалося. Її будували козаки, це були каторжні роботи, що призвели до великої кількості смертей. З п’яти тисяч 72 козаків загинули, 233 захворіли, 855 втекли. Фортецю побудували у жовтні 1754 році.

Вона мала форму шестикутної зірки – шість бастіонів, шість равелінів. ЇЇ вали були висотою 5,7 метрів та сухі рви навколо них глибиною 6,3 метрів. Застаріле артилерійське озброєння фортеці складалося зі 120 гармат, 12 мортир, 6 фальконетів, 12 гаубиць та 6 мортирець, а в гарнізоні було більше двох тисяч солдат.


На території фортеці було ціле місто, в центрі якого стояла дерев'яна Свято-Троїцька церква. Поряд знаходилися казарми, житлові будинки коменданта та священика, порохові погреби, чотирнадцятикімнатний дім, в якому у 1787-1788 роках жив князь Григорій Потьомкін.

У книзі ''Заселення південної України'' Наталія Полонська-Василенко пише: ‘‘Німецький дослідник Йоганн Ґюльденштедт, який прибув сюди у 1784 році, зазначив, що місто активно розвивається, є магістрат, ринок, церква, міст через Інгул, а фортеця перебуває у занедбаному стані. У фортеці стоять тільки цивільні будинки, у яких живуть нежонаті солдати. Церква, гауптвахта, школа, в’язниця, провінційна канцелярія: все це знаходиться на території фортеці у занедбаному стані. Всі будинки дерев’яні, вкриті соломою. Вода в криницях неприємна, майже тухла’’.


На початку 2000 років територію фортеці дослідив археолог і керівник археологічної секції обласної організації Національної спілки краєзнавців України, кандидат історичних наук Микола Тупчієнко. Під час розкопок він знайшов пороховий погріб, дерев’яні вінця, які збереглися у нижній частині фортеці та осушувальну систему. За словами археолога на сьогодні погріб, якщо його розкопати повністю, може заново функціонувати.

Своє призначення фортеця виконала тільки один раз – під час русько-турецької війни. У січні 1769 року кримський хан Кирим-Гірей привів до стін фортеці сімдесятитисячне військо. Орду зустрів вогонь фортечних гармат. Кирим-Гірей не зважився на штурм, а гарнізон фортеці просто не міг протистояти такому війську. Тож Гірей обійшов фортецю, спалив кілька навколишніх сіл та рушив далі. В фортеці укрилися всі мешканці міста і жодна людина під час татарської навали не постраждала.

У 1784 році фортеця остаточно втратила своє військове значення, її перетворили на внутрішнє місто. Протягом наступного десятиліття з неї поступово вивезли усі гармати, залишивши лише ті дві, які зараз прикрашають вхід до фортеці. Повне скасування фортеці відбулося 15 березня 1805 року.


Зараз фортеця є музеєм під відкритим небом. Вона щороку приваблює сотні туристів з України і всього світу, яким цікава історія військових подвигів минулих часів.

18.03.2022

Перші автомобілі Єлисаветграда

У якому році вулицями Єлисаветграда уперше проїхав автомобіль та хто був його власником, поки що не встановлено. У місцевих газетах про автомобілі згадується з 1905 року. Та, очевидно, цей засіб пересування у Єлисаветграді з'явився значно раніше.

Міська управа щороку затверджувала податок для власників автомобілів. Так, за 1909 рік автовласники платили 1 рубль за кінську силу потужності двигуна. Та не усі це робили добровільно.

Скільки було автомобілів у нашому місті у 1913 році, кому вони належали та що це були за транспортні засоби, дізнаємося зі справи про збір податків з користувачів автомобілів та велосипедів за цей рік, яка зберігається у фондах Державного архіву Кіровоградської області.

У списку, який завірив поліцмейстер Федір Веришко, значаться 14 прізвищ: А.Серединський, С.Келеповський, П.Сербінов, Д.Шехтер, В.Гавриленко, Р.Венгловський, Е.Ільшенко, штаб-ротмістр В.Загута, В.Віхляєв, Ю.Коган, Х.Еннер, І.Бабакін, відставний штаб-ротмістр Ф.Кіреєвський та Є.Трофименко. Дехто, як Сергій Келеповський та Федір Кіреєвський, - мали по два автомобілі.

Та навіть головний поліцейський міста не знав, у кого на той час були автомобілі! Про це свідчать листи, які міська управа надсилала автомобілістам з проханням сплатити податок за минулий рік.

Із відповіді Роберта Ельворті дізнаємося, шо він мав автомобіль англійської фабрики «Воксхолл» з потужністю двигуна 20 кінських сил. Роберт Едуардович просив: у разі, якщо номер 12 ще ніхто не взяв, надати його йому.

У вересні 1910 року Херсонський губернатор наказав усім земським і міським управам підготувати проекти обов'язкових постанов про автомобільне сполучення у містах по шосейних і грунтових дорогах. У жовтні наступного року міська управа Єлисаветграда розробила свій проект правил для автомобільного руху по місту.


Та чим більше на дорогах ставало автомобілей, тим частіше вони потрапляли у дорожньо-транспортні пригоди.

У вересні 1913 року гласний міської думи І.Заславський звернувся до міської управи з заявою про необхідність прийняти нові правила для автомобілістів: «В настоящее время, благодаря увеличенному числу автомобилей, как в самом городе, так и в уезде, по улицам города носятся десятки автомобилей, развивая колоссальную скорость, в особенности по Большой Перспективной и Дворцовой улицам, имеющих хорошую мостовую. Движение далеко не безопасно. Ввиду этого предлагаем выработать общие постановления для езды на автомобилях, с ограничением скорости – не более 10-12 верст в час». І у тому ж році такий документ з'явився за підписом міського голови Григорія Волохіна.

17.03.2022

Природа Кіровоградщини

Державний дендрологічний парк «Веселі Боковеньки»


Дендрологічний парк Веселі Боковеньки
 був закладений 1893 року любителем і великим знавцем паркового діла Миколою Давидовим (1856 – 1930 р.р.). Микола Львович був з відомого в Росії роду, отримавши вищу юридичну освіту він повернувся до батьківського маєтку з метою здійснити свою мрію – створити ландшафтний парк

В ті часи на території парку були голі, з поганим ґрунтом, схили балки з невеликим ліском. Сім’я Давидова була проти такого захоплення і ідеї сина. 



Це все не спиняло Давидова на шляху до мрії і він оголосив конкурс на кращий проект парку. Його виграв український художник пейзажист Іполит Владиславський-Падалка.

Парк закладався під керівництвом знавця паркового діла А. Регеля, при участі лісовода А. Яцкевича, а також ініціатора і автора проекту. На основні роботи по закладці парку пішли десятиліття.



Щоб виплекати парк своєї мрії Давидову довелось продати частину свого маєтку. Поповнення паркових насаджень найбільш інтенсивно тривали в 1895—1904 роках, а в 1905—1906 рр. був застій в насадженнях парку через відсутність коштів. У 1916 році парк був подарований Давидовим Російському географічному товариству. 


А потім Жовтневий переворот, тоді вже Давидову було не до парку. З 1960 року  парк – пам’ятка садово – паркового мистецтва. Зараз його  площа 109 га ( з селекційно – дендрологічною станцією – 543 га). Головною композиційною віссю є річка Боковенька та балка Скотувата, на яких споруджено систему мальовничих ставків. Створено 5 основних краєвидів, кожний з них ніби відтворює в мініатюрі природний ландшафт певної географічної зони. Колекція парку налічує близько 1000 видів і форм дерев та чагарників, серед них такі рідкісні й екзотичні, як дуб гірський, кипарисовик нутканський, тюльпанове дерево та інші. 

 

15.03.2022

Архітектурна легенда маленького Парижа.

Яків Паученко 

Його називали художником архітектури, саме його роботи зараз прикрашають історичний центр міста. Кропивничане народжуються, навчаються, лікуються, відпочивають та розважаються у приміщеннях, побудованих саме ним. Це все про видатного архітектора Якова Паученка.

Яків Паученко народився в  Єлисаветграді. Тут же і розкрився як архітектор, попри те, що фахову освіту здобував у Москві. Незважаючи на те, що Паученку пропонували реалізувати себе саме в теперішній російській столиці, він повернувся до рідного міста, де успадкував іконописну, художньо-позолотну майстерню від свого батька і почав плідно працювати як архітектор.

Йому поталанило, бо коли він переїхав до Єлисаветграда, то тут дозволили приватну архітектурну практику. До цього моменту був один міський архітектор, який і працював над усіма будівельними проектами. При цьому забудова в переважній більшості відбувалася за будівельним уставом Російської імперії, який чітко регламентував форму будівель, фасади, облаштування за їхнім призначенням. А Паученко займався вже власним проектуванням, створював будинки на замовлення.

Найбільш відомі споруди, зведені за проектом видатного архітектора, розташовані в історичному центрі Кропивницька.

Пропоную  вирушити у невелику віртуальну прогулянку, щоб оглянути їх.

Перший об’єкт – приміщення центральної міської лікарні на розі вулиць Пашутінської та Архітектора Паученка. Воно створювалася під розміщення водолікарні Ісака Гольденберга. Будівля була створена за проектом Якова Паученка в мавританському стилі. Однак архітектор використовує не просто цитування, він переосмислює і робить не картинку-копію із мавританського стилю, а підводить нас до того, що це щось східне.

 


По вулиці Чміленка знаходиться теперішнє приміщення обласного департаменту охорони здоров’я. Раніше це був будинок-лікарня Самуїла Вайсенберга, який збудував Паученко. Він вважається одним з найдовершеніших архітектурних див міста.


Це дивовижна суміш неокласики і необароко. Барокові мотиви тут превалюють. Це велика кількість ліпнини, яскравих орнаментів, символічної скульптури, що нагадує часи 16-17 сторіччя. Особливість самої будівлі в тому, що з якої б точки ми не дивилися, весь час будемо бачити її шпиль, який буде задавати тон всьому архітектурному ансамблю вулиці.


На вулиці Дворцовій розташований колишній готель «Гостинний двір», де нині знаходиться обласне управління Служби безпеки. Це якраз одна з будівель, в якій збереглися інтер’єри, створені Паученком. Поруч знаходиться будинок купця Соловйова. Тут на початку 20-го століття був біоскоп «Ілюзія» – популярний на той час прототип сучасного кінотеатру. Тепер в приміщенні знаходиться мистецька гімназія. Сам будинок має ознаки необароко, неоруського стилю, елементи неокласики і навіть візантійщини.

Вже з цих кількох вищеописаних об’єктів зрозуміло, що для Паученка характерне змішання стилів. Як ще один доказ – приміщення нинішньої музичної школи №1 по вулиці Чміленка. 


Його теж збудував Паученко, цього разу в англіканському стилі. Всього на рахунку архітектора понад 20 зафіксованих оригінальних об’єктів.

На сьогодні всі вони є пам'ятками містобудування і архітектури місцевого значення. Дійсно, Паученко був тим, хто в складі групи інших архітекторів створив історичну частину Єлисаветграда, яка на сьогодні є особливою, фактично кращою частиною міста.

Одним з найвідоміших творінь Паученка є його власний будинок. Нині тут художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна. Фасад приміщення створений у цегляному варіанті неоруського стилю і чимось нагадує казковий терем. Кожна з кімнат всередині мала свою особливу стилістику. А ще в будинку використовувалися інженерні новинки для тогочасного міста.


Будинок зводився як своєрідна візитна картка архітектора. Якщо туди заходив замовник, то він в принципі бачив, на що здатен архітектор. Підлога в будинку була кам’яною, мозаїчною, під підлогою проходили труби парового опалення. Такого типу опалення називалося римським, бо свого часу застосовувалося в римських банях. На будинку був флюгер у вигляді грифона. І поворот флюгера був пов'язаний із динамомашиною, і таким чином в будинку була своя електрика.

Саме в цьому будинку сьогодні зберігаються всі документи та будь-які інші матеріали, які вдалося віднайти в архівах про Якова Паученка. Видатний архітектор прожив лише 48 років, до останньої години створюючи проекти та будуючи нові об’єкти.

Одна з останніх робіт Паученка – будинок Харлаба на Дворцовій. Тепер тут відомий на все місто ресторан, а на початку 20-го століття приміщення здавалося під відділення міжнародного банку. Паученко збудував його у неокласичному стилі з чималої кількістю символічної ліпнини.


Як свідчить газета «Голос Юга», навіть напіврозбитий паралічем, він ще піднімався на риштування будинку Харлаба, щоб подивитися, проконтролювати, як відбувається будівництво. На жаль, в радянський час тут уже був гастроном, і внутрішня частина будинку, його  інтер’єр не збереглися. Кажуть, що на верхній частині купола, який зараз вкритий бляхою, раніше розміщувалась обсерваторія, яка була справжньою цікавинкою для цього прибуткового будинку. 



Окрім будинків в історичному центрі Кропивницька, Паученко залишив свої роботи і в інших містах. Знають Паученка й у Бобринці, де він збудував Вознесенський собор. 



Були по області й інші храми, які проектував архітектор, однак до цього часу вони не збереглися. 

 

18.02.2022

На велосипеді по Єлисаветграду

Золотим віком велосипеда прийнято називати останнє десятиліття ХІХ століття. Саме у цей час з'явилися прості в керуванні, зручні і безпечні велосипеди, схожі на сучасні - Ровери. У той час це був елітний транспорт. Адже на початку минулого століття велосипед коштував 800-1000 рублів (для порівняння: зарплатня робітників на заводі братів Ельворті в цей час складала 10-13 рублів). Проте в Єлисаветграді (як, власне, і в усіх інших великих містах Європи) в кінці ХІХ – на початку ХХ століття був справжній велосипедний бум!


Для велосипедистів того часу біцикли були перш за все символом свободи. Дійсно, тепер можна було не тримати власний екіпаж і не залежати від візників. Сів і поїхав – куди захотів і коли захотів. Зараз це важко уявити, проте ставлення до цього транспортного засобу було досить настороженим. Жінкам їздити на велосипеді не те щоб зовсім заборонялося, проте вважалося не зовсім пристойним. І це при тому, що жінкам і так було нелегко, адже їздили вони у довгих сукнях!

 Пам'ятаєте чеховського Бєлікова – «чоловіка в футлярі»? «Если учитель едет на велосипеде, то что же остается ученикам? Я вчера ужаснулся! Когда я увидел вашу сестрицу, то у меня помутилось в глазах. Женщина или девушка на велосипеде – это же ужасно!»

 


До того ж велосипед (і не без підстав) вважали небезпечним транспортним засобом. Якщо погортати єлисаветградські газети тих часів, то можна знайти десятки повідомлень про ДТП:

«Третьего дня по Дворцовой улице велосипедист №31 опрокинул старую женщину и причинил ей ушибы. О случае составлен протокол». («Волна», 1906).

«Один из фланирующих по Дворцовой велосипедистов третього дня наехал на 8-летнюю девочку и причинил ей несколько серьезных ушибов. К месту происшествия собралась толпа. Велосипедист успел скрыться» («Голос Юга», 1913).


Треба сказати, що ще в кінці ХІХ століття були розроблені правила їзди на велосипедах у місті. Так, велосипедистам заборонили їздити тротуарами, у міських садах та парках. У місцях скупчення людей чи екіпажів велосипедист мав злізти з велосипеда і нести його в руках. А при зустрічі з конем, який «виражає занепокоєння та переляк», ще й заховати страшний велосипед, щоб ніжна тваринка його не бачила.


Проте велосипедисти, принаймні в Єлисаветграді, жодних правил не дотримувались. Той самий «Голос Юга» постійно писав про те, що циклісти їздять тротуарами, заважаючи публіці, а поліцейські не можуть їх наздогнати! Або: «В городском саду разъезжают по аллеям на велосипедах и ломают ветки. Сторож бессилен бороться».

У 1905 році міська дума Єлисаветграда запровадила податок для велосипедистів – півтора рубля на рік. Заплативши податок, велосипедисти отримували номер. «Безномерних» циклістів поліцейські штрафували, якщо, звичайно, могли наздогнати. Проте не платити податок і їздити без номерів, як і порушувати правила руху, вважалося, мабуть, особливим шиком.

У 1910 році в «Голосе Юга» було надруковане рекламне оголошення одого з магазинів в Єлисаветграді: «В новооткрытом магазине музыкальных инструментов и хозяйственных вещей А.И.Тригера, дом Кулаковского, рядом с Миценмахером, получен транспорт знаменитых велосипедов «Гумбер» и «Флит». Большой выбор граммофонов, гитар, балалаек, мандолин, скрипок, гармоней венских и хозяйсвенных вещей. На граммофоны и велосипеды допускается разсрочка».
 


Зате велосипед можна було взяти напрокат. Єлисаветградський гімназист Михайло Мерчанський згадував: «В 1915 году папа купил мне велосипед в Елисаветграде фирмы Энфильд и К. До этого времени в 1913 и 1914 годах я научился кататься на велосипеде, который брал напрокат в частной ремонтной мастерской, учился кататься за городом на площади перед казенным садом».

У нашому місті було кілька циклодромів – спеціально обладнаних велотреків з дерев'яними трибунами навколо них. Перший з них відкрився у Ковалівському парку ще у 1897 році. Потім відкрився циклодром у Міському саду та на Макєєвському бульварі (на сучасній площі Богдана Хмельницького). Вхід на усі був платним, там можна було навчитися їздити на велосипеді чи отримати послуги з ремонту. Був у Єлисаветграді і спортивний гурток С.Н. Кринського, де можна було навчитися їздити на велосипеді, а також засвоїти модний вид спорту «скетинг-ринк» - катання на колісних ковзанах!

А ще циклодроми були величезними театрами. В середині XIX століття велосипеди були настільки мало розповсюджені і виглядали так незвично, що їзду на них включали у навіть у циркові програми. Та й через п'ятдесят років бажаючих подивитися на велосипедистів було чимало: на циклодромі Аксенфельда (на Макєєвському бульварі) регулярно проводилися велосипедні гонки. А на відкриття циклодрому у Міському саду запросили велосипедиста і мотоцикліста, майбутнього авіатора Сергія Уточкіна!

Наш земляк Дон Амінадо писав про нього: «Красотой наружности Уточкин не отличался. Курносый, рыжий, приземистый, весь в веснушках, глаза зелёные, но не злые. А улыбка, обнажавшая белые-белые зубы, и совсем очаровательная. По образованию был он неуч, по призванию спортсмен, по профессии велосипедный гонщик. С детских лет брал призы везде, где их выдавали. Призы, значки, медали, ленты, дипломы, аттестаты, что угодно. За спасение утопающих, за тушение пожаров, за игру в крикет, за верховую езду, за первую автомобильную гонку, но самое главное, за первое дело своей жизни — за велосипед. Уточкин ездил, лёжа на руле, стоя на седле, без ног, без рук, свернувшись в клубок, собравшись в комок, казалось управляя стальным конём своим одною магнетической силой своих зелёных глаз».


Справжньою подією в культурно-спортивному житті міста став і велопробіг Єлисаветград-Кременчук, організований єлисаветрадським товариством велосипедистів у квітні 1913 року. Уявіть собі масштаби: 300 км в обидві сторони! Здається, сучасні велосипедисти на такі відстані не замахуються. А тоді – звичайна справа. Спортсмени їхали на велосипедах навіть з Києва до Москви, демонструючи можливості нового виду транспорту і власну витривалість.

17.02.2022

Видатні постаті Кіровоградщини 

Надія Карловна Тарковська.

До 170-річчя від дня народження

Надія Карлівна Тобілевич-Тарковська народилась 13 березня 1852 року у селі Тимофіївка (тепер Миколаївка Кіровоградської області). Навчалась в Єлисаветграді. Тоді й познайомилась з Іваном Карповичем Тобілевичем у 1868 році – він запросив її грати в аматорському театральному гуртку.

Ставили п’єсу Тараса Шевченка "Назар Стодоля". Чоловічі ролі були роздані, а на роль Галі претендентки не було. Окрім акторської майстерності, дівчина повинна була мати сміливість вийти на сцену. Надія погодилась.


Дівчина походила з роду Тарковських, які у 18 столітті переїхали з Польщі в Україну. Батьки Надії були освідченими та багатими людьми. Надія доводилась тіткою єлисаветградському поету Арсенію Тарковському, а російський кінорежисер Андрій Тарковський – її племінник.

Різниця у матеріальному стані між Іваном та Надією стала на перешкоді почуттям. Коли хлопець прийшов свататись, то почув від батьків категоричне "Ні".

У 1869 році проти волі батька Надія Тарковська все ж взяла шлюб з Іваном Тобілевичем. Іванові тоді було 24 роки, Надії – 20. Дружина в усьому підтримувала чоловіка. Любила музику, літературу і театр.


Посагом Надії від батьків стала гола ділянка землі посеред степу. У 1969 році Іван вирішив створити на ньому найгарніше місце в Єлисаветградському повіті, за його власним висловом "оазис в степу". Побудували хату на дві половини. В одній жило молоде подружжя, в другу Іван забрав своїх батьків. Батько Карпо Адамович Тобілевич раніше служив управляючим панських маєтків, був агрономом, тож допомагав садити садок, викопали ставок, в якому завелась риба.



Згодом батьки Надії померли від холери. Під опіку Івана перейшли малолітні брати і сестри дружини та маєток Тарковських з боргами. Вся земля була закладена. Іван розписав боргові зобов’язання на роки вперед. Наймолодшого брата Надії Олександра забрали до себе.

За 13 років родинного життя в родині народилось семеро дітей. Часті пологи послабили здоров’я жінки. Важко було з донькою Галею, яка мала проблеми з руховим апаратом. Через те, що вона не могла вільно рухатись, дівчина була дратівливою. Лікарі порадили відвезти її на лиман.

Там Надія застудилась, її почав мучити кашель. Лікарі встановили діагноз: сухоти.

Навесні 1982 року Надія померла. Їй було 33 роки, Іванові – 37. За рік після цього померла донька Галя.

У 2007 році на центральній алеї хутора встановили стеллу, присвячену Надії Карлівні Тарковській.



15.02.2022

Сокральне місце Кіровоградщини – Монастирище

 


    Заказник "Монастирище" розташувалося на берегах річки Інгул, неподалік села Завтурове Устинівського району Кіровоградської області. Це місце овіяне безліччю легенд. Достеменно невідоме походження фігурних брил величезних розмірів. За деякими версіями це справа рук людини, але вчені схиляються до думки про те, що певні форми були створені як наслідок сходу льодовика і вивітрювання.

"Монастирище" вважається місцем поклоніння язичницьким богам ще до появи християнства, про це свідчать знаходені тут жертовники.

Ще одна легенда говорить, що на території заказника знаходиться козацький скарб. Вхід у скарбницю нібито десь на вершині, а вихід - під водами Інгулу. У «дворі» Монастирища часто відчуваєш порожнечу під ногами, в середині скелі є великі пустоти. Тут колись здавали екзамен козаки-характерники. Мовляв, у Монастирищі є трави, з яких можна зварити «Напій Соми» - ритуальний «компот» давніх персів, який «вивільняє свідомість» і навіть «дарує безсмертя». Поживши якийсь час на горі, відчувши її природу, характерники начебто могли знайти ці трави, сварити напій, а потім силою думки розсунути «стіни» і потрапити у середину, де їм відкривалася таємниця гори. Але істина про цю легенду досі залишається таємницею тутешніх місць.

Чому це місце називають Монастирище, невідомо (точніше, з цього приводу існує багато різних легенд). А от звідки взялися назви «Мати-гора», «Дівич-гора», цілком зрозуміло.

Це – давнє капище, а величезні камені дивної форми – антропоморфні і зооморфні скульптури. Коли люди ще не вміли відсікати від каменів зайве, то шукали у природі камені, схожі на людей та тварин, і «видряпували» на них деталі, яких не вистачало. Потім протягом тисячоліть ці скульптури шліфувала вода і вітер, і вони поступово втрачали форму.

З цієї точки зору «скульптурний парк» Монастирища – це чудовий спосіб потренувати уяву. Місцеві мешканці впевнені, що під центральною скелею лежить породілля з малюком. Біля однієї зі стін «огорожі» знаходять змію. А на центральній скелі – жінку, черепаху і т.п. Цим каменям приписують дивовижні властивості: один, мовляв, дарує чоловічу силу, інший лікує безпліддя у жінок, третій допомагає зрозуміти своє місце в світі і рухатися до мети. На «капищі» - кілька рябинок, увішаних стрічками. Ці стрічки – подяка горі за здійснення мрій. А от думки щодо того, який камінь, яке бажання здійснює, розходяться.



Опинившись у «дворі» Монастирища, у підніжжя десятиметрової рівної огорожі, яка наче складена з величезних прямокутних каменів, важко повірити, що цей паркан створила природа. Тож сьогодні існують легенди навіть про неземне походження Монастирища. Мовляв, це - давній космодром. Прихильники цієї версії знаходять тут навіть сліди летючих тарілок.


Люди, які цікавляться езотерикою, вважають Монастирище давнім язичницьким капищем, місцем сили, де можна напряму отримувати енергію з космосу. А науковці – просто ще одним місцем виходу на поверхню землі Українського кристалічного щита.


11.02.2022

Світлини рідного краю у часі

Єлисаветград-Кропивницький

 

«Фотоапарат – це око історії», – писав один із найвідоміших американських фотографів ХІХ століття Метью Бреді.

Світлина для історії – не лише картинка, але і вартісний документ.

Звісно, багато фотографів минулого століття не завжди були митцями, а лише добре виконували свою справу. Зрештою, на початку фотографування вважали не мистецтвом, а технічним процесом: світлина не створювала нову реальність, а лише показувала дійсну. Утім маємо безліч прикладів, коли фото початку двадцятого століття – це справжні шедеври.

Пропоную переглянути та порівняти фотографії нашого міста сучасного та минулого:

 
















10.02.2022

Видатні постаті Кіровоградщини 

Гордість  землі Кіровоградської – лауреат
 Нобелівської премії
Ігор Тамм



Ім'я цього знаменитого вченого відоме в усьому науковому світі. Один з найбільших фізиків сучасності, академік, лауреат Державних премій колишнього СРСР та Нобелівської премії, Герой Соціалістичної Праці. Ігор Євгенович Тамм був керівником однієї з наукових шкіл Академії наук СРСР. Починав він шлях у велику науку в місті Кіровограді.

Фото учня Єлисаветградської класичної 
чоловічої гімназії Ігоря Тамма з батьками

 

Відомість про успіхи учня 4 класу
Єлисаветградської класичної чоловічої
гімназії Ігоря Тамма (1908/1909 н.р.)

Народився Тамм І.Є. 8 липня 1895 року у Владивостоці. Через три роки сім'я переїхала до Єлисаветграда, де його батько – Євген Теодорович Тамм, довгі роки служив міським інженером, згодом очолював єлисаветградський водогін, був автором електрифікації міста. Ігор Тамм навчався в чоловічій класичній гімназії, після її закінчення вступив до університету Единбурга (Шотландія), а потім продовжив навчання у Московському університеті.

Коли під час громадянської війни університет припинив роботу, Тамм повернувся у Єлисаветград. Його обрали депутатом та делегатом на перший Всеросійський з'їзд Рад. І.Тамм займався просвітницькою роботою, вів гуртки на підприємствах міста. Брав активну участь у революційних подіях 1917 року, був делегатом від Єлисаветграда на першому з’їзді Рад, належав до фракції меншовиків-інтернаціоналістів. У липні 1919 року його відрядили у Москву на з'їзд з позашкільної освіти. Звідти він привіз п'ятсот томів книг педагогічного змісту.

Фото Ігоря Тамма в юнацькі роки

У 1919 році Ігор Тамм разом зі своїм батьком став ініціатором розробки і видобутку бурого вугілля у районі Балашівки. Завдяки відкриттю видобутку, місто отримало необхідну кількість вугілля, якої вистачило, щоб пережити холодну зиму 1919 - 1920 років.

І.Тамм – автор фундаментального курсу “Основи теорії електрики” (1929 рік), який тільки за життя І.Тамма перевидавався 8 разів, багатьма мовами світу.

У 1934 році Ігор Євгенович очолив теоретичне відділення фізичного інституту, де створив школу фізиків-теоретиків. В цій установі розробляли теорію термоядерної зброї.

Разом з талановитим фізиком Андрієм Сахаровим Ігор Тамм працював у спеціальному науково-дослідному секретному центрі. Висунута ними у 1950 році ідея магнітного термоядерного реактора лягла в основу робіт СРСР з керованого термоядерного синтезу. У серпні 1953 року на Семипалатинському полігоні була випробувана перша водородна бомба. Тамм і Сахаров отримали Золоті Зірки Героїв Соціалістичної Праці.

У 1958 році Тамму присуджена Нобелівська премія з фізики за теорію випромінювання.

Після урочистої частини вручення
Нобелівської премії (на фото серед
лауреатів премії І.Тамм по центру)


Ігор Євгенович - лауреат двох Сталінських премій СРСР (1946, 1953). Нагороджений 4 орденами Леніна (1953, 1954, 1956, 1965), орденом Трудового Червоного Прапора (1945), медалями.

Рішенням Кіровоградської міської ради 12 вересня 2012 року Тамму Ігорю Євгеновичу посмертно присвоєно звання “Почесний громадянин міста Кіровограда”.

На будинку Єлисаветградської чоловічої гімназії, в якій навчався Ігор Тамм, встановлено меморіальну дошку, а біля головного корпусу НВП "Радій" по вулиці Героїв Сталінграду, 29 встановлено пам’ятник.




08.02.2022

Золотими стежками Ексампею

Символіка Новоукраїнського району тісно пов’язана з прадавнім минулим краю. Ексампей. Cвященні шляхи. Таку назву мала в часи Великої Скіфії територія між сучасним містом Кропивницький та річкою Синюхою.


Саме тут, у сакральному центрі Великої Скіфії, за свідченнями давньогрецького історика Геродота було головне святилище скіфів, від якого в усі кінці держави розходилися Священні Шляхи.

А в околицях сучасного села Рівне Новоукраїнського району Кіровоградської області, біля витоку річки Ексампею, стояв гігантський бронзовий казан – символ величі і непереможності Скіфії.


Його Геродот причислив до найбільших див світу (2,5 м в діаметрі і вагою 2 тонни). Казан був виплавлений із наконечників стріл, котрі скіфи здали за наказом царя Арата у 5 ст. до н.е. з метою перепису населення, яке в цілому склало біля 2 млн. чоловік.


Саме тому логічним є зображення на гербі Новоукраїнського району золотого скіфського казана на синьому фоні. На казані в три ряди зображені солярні (сонячні) знаки, скіфський орнамент, подібний до давньогрецької літери «альфа», що асоціюється з ім’ям скіфського царя Аріанта. На прапорі зображені дві восьмипроменеві зірки, які були одними із головних елементів козацької символіки; сонячне коло та курган як характерна прикмета Новоукраїнського степу. Ці знаки нагадують про належність території до Запорозької Січі. Поєднання жовтої та синьої барв символіки співпадає з кольорами національної символіки України.



А біля селища Глодоси Новоукраїнського району у червні 1961 року десятикласник Володя Чухрій знайшов один із найбагатших золотих скарбів України – так званий Глодоський скарб.

Вчені встановили, що це було поховання дуже багатого і знатного вождя кінця VII ст. або початку VIII ст. н.е. Обрядова специфіка дає можливість припущення слов’янської приналежності похованого. Скроневі підвіски й нагрудні прикраси, браслети і персні, деталі піхов кинджала й меча, прикраси вузди – і все це золоте й срібне диво було створене майстрами-ювелірами мало не півтора тисячоліття тому!



Зберігаються прикраси у музеї історичних коштовностей України, який розміщується на території Києво-Печерської лаври. В експозиції виставлено найкоштовнішу частину скарбу, загалом же він, згідно з описом фахівців, налічує понад двісті предметів. Серед них майже сто золотих предметів масою 2,583 кг та сімдесят срібних масою 1,026 кг.


 

04.02.2022

Видатні постаті Кіровоградщини 

Син неба і землі

Лев Мацієвич –  український патріот, інженер, піонер авіації

Лев Макарович Мацієвич у сучасній Росії безапеляційно вважається “своїм”, а саме – російським авіатором та інженером. У більшості публікацій звертають увагу лише на його технічну діяльність, приховуючи інші аспекти життя. Насправді ж він був українцем, походив з України та з юних років брав найактивнішу участь в українському визвольному русі.

Лев Мацієвич з’явився на світ 13 січня 1877 року в селі Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії (нині селище, районний центр Кіровоградської області). Батько служив бухгалтером на цукровому заводі. Середню освіту Лев здобув у 3-й київській гімназії, яка розташовувалася на Контрактовій площі в будинку купця Назарія Сухоти. 1895 року вступив до Харківського технологічного інституту (зараз – Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”), навчався на механічному відділенні. Уже тоді Лев захопився ідеями українського національного відродження, став членом студентської громади, близьким знайомим Михайла Русова, Гната Хоткевича, Дмитра Антоновича (сина знаменитого історика Володимира Антоновича).

На початку 1900 року в Харкові була заснована перша українська політична партія на Наддніпрянщині – Революційна українська партія (РУП). 23-річний Лев Мацієвич став одним із її співзасновників. Компанію йому складали все ті ж Дмитро Антонович, Михайло Русов, а також Микола Міхновський, Олександр Коваленко, Юрій Коллард та інші діячі. За провідну мету партія ставила національне й соціальне визволення українського народу з-під гніту російського царату. Пізніше на основі РУП постануть такі політичні сили, як Українська народна партія Миколи Міхновського, Українська соціялістична партія Богдана Ярошевського, Українська соціял-демократична робітнича партія Володимира Винниченка, Симона Петлюри і Миколи Порша тощо.

Навесні 1901 року в Російській імперії відбулася низка студентських виступів проти антидемократичного царського режиму. Влада придушувала ці заворушення за допомогою військ і поліції, учасників виступів заарештовували, віддавали до війська. Лев Мацієвич також був відрахований із Харківського технологічного інституту та засланий під поліцейський нагляд до Севастополя. Тільки через рік він зміг захистити диплом й отримати фах інженера-технолога.

На службі в Криму Лев Мацієвич виявив себе талановитим інженером. Він брав участь у будівництві крейсера “Очаків”, броненосця “Іван Золотоустий”, підготував проєкти протимінних загороджень, протиторпедного захисту кораблів, розробив проєкт авіаносця, броненосного крейсера, 14 проєктів підводних човнів. 1906 року за 1-м розрядом (тобто з відзнакою) закінчив Миколаївську морську академію – провідний навчальний заклад для підготовки морських офіцерів, розташований у Петербурзі.

Хоча Мацієвич і був російським офіцером, капітаном корпусу корабельних інженерів, він не полишав своєї участі в українському русі. Як досить заможна людина, фінансово підтримував українські видання. У 1903 році взяв участь в урочистостях з нагоди відкриття в Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському. Ця подія перетворилася на велику громадянську акцію, об’єднавши практично всіх провідних українських митців і громадсько-політичних діячів – причому не тільки з Наддніпрянщини, але й з підавстрійських Галичини й Буковини. На святі лунали виступи українською мовою, попри заборону російської влади.

Невдовзі Мацієвич захопився авіацією, яка в ті роки тільки-но спиналася на ноги. 1910 року він поїхав до Франції, провідної на той час авіаційної країни світу, де пів року навчався у школі знаменитого авіаконструктора й пілота Анрі Фармана. Опанував аероплани 13 типів і отримав ліцензію пілота за номером 176. Тобто, увійшов до перших двох сотень ліцензованих пілотів у цілому світі.

Восени 1910 року Лев Мацієвич повернувся до Санкт-Петербурга та взяв участь у Всеросійському святі повітроплавання, що проводилося на Комендантському полі. 6 жовтня він піднявся у повітря на літаку “Фарман IV” разом із російським прем’єр-міністром Петром Столипіним. Політ пройшов вдало. Але наступного дня сталася трагедія – на висоті близько 400 метрів лопнули дротяні розтяжки, літак розвалився у повітрі, а пілот випав із нього та розбився. Мацієвич став першим пілотом Російської імперії, який загинув у авіакатастрофі. Поховали його на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври, похорон перетворився на багатотисячну процесію.

Загибель Лева Мацієвича супроводжували найрізноманітніші чутки: вбивство недоброзичливцями, самогубство через зраду дружини, або навіть самогубство з політичних мотивів – буцімто Мацієвич як учасник революційних організацій збирався розбитися разом зі Столипіним або Вітте, але не зміг цього зробити і вже пост-фактум вирішив позбавити себе життя. Різні версії роздмухувалися газетярами, та найвірогіднішою причиною трагедії стала технічна несправність.

Та навіть загибель талановитого українця не минула даремно для людства. Винахідник Гліб Котельников (до речі, випускник Київського військового училища), який став свідком трагедії, невдовзі розробив модель ранцевого авіаційного парашута. У подальшому цей винахід рятував життя дуже багатьом льотчикам.

В Олександрівці створено кімнату-музей славетного земляка і встановлено меморіальну дошку.


03.02.2022

Вулицями Єлисаветграда: «казковий»

 будинок архітектора

Розповідаючи про старе місто, ми майже завжди згадуємо ім'я Якова Васильовича Паученка. Це зрозуміло: саме цей зодчий в кінці ХІХ – на початку ХХ століття створив місто, яким ми пишаємося і зараз. За його проектами збудовано лікарню святої Анни та театр «Ілюзія» (зараз школа мистецтв), лікарні Гольденберга (центральна міська лікарня) та Мейтуса (Музична школа ім. Нейгауза), дім Харлаба (Primo Violino) тощо.

Проте першою роботою молодого архітектора у нашому місті став власний будинок. Збудував він його досить далеко від розкішної Дворцової вулиці, майже на околиці міста - на розі Клинцівської та Верхньо-Донської.

Від центральної площі міста до цього будинку лише шість кварталів, проте ми і сьогодні не сприймаємо цю частину міста, як центр. Хоча будинок Паученка знають всі – зараз тут знаходиться музей Осмьоркіна.


Іконописна майстерня Паученків

Батько Якова Паученка Василь Семенович тримав у Єлисаветграді іконописну майстерню, в який виготовляли та реставрували образи та іконостаси. Тож не дивно, що його син закінчив вечірні рисувальні курси при єлисаветградському Реальному училищі та вступив до Московського училища живопису, скульптури і архітектури.

Фактично Яків Паученко недовчився. У 1893 році його батько серйозно захворів і не міг керувати майстернею, грошей на навчання не вистачало. Тож Яків Васильович, отримавши звання «некласного художника архітектури» (тобто вільного архітектора), покинув навчання, повернувся у рідне місто та взявся керувати батьківською майстернею.

Вважається, що вершиною творчості Якова Паученка – і як архітектора, і як іконописця – став Вознесенський собор у місті Бобринець, який він збудував на замовлення Ганни Дмитрян. Але ікони і іконостаси, виготовлені в його майстерні, прикрашали також Успенський собор Єлисаветграда, домові церкви реального та юнкерського училищ. Виготовляли в майстерні і так звані «домашні ікони», кілька таких «приватних» ікон з майстерні Паученка було в колекції Олександра Ільїна – зараз їх можна побачити в краєзнавчому музеї. Взагалі ікон з цієї майстерні збереглося досить багато.



Візитівка архітектора

 Через кілька років, у 1899-му, Василь Семенович Паученко затвердив у міській думі Єлисаветграда проект власного будинку на розі Клинцівської та Верхньо-Донської. Автором проекту був його син Яків.


У будинку було п'ять кімнат, дерев'яні панелі на стінах та мозаїчна підлога. Труби опалення знаходилися під підлогою. Тоді це називали «римське опалення». А зовнішній вигляд цього невеличкого будиночку став візитівкою архітектора, тут він показав усе, що любив: цегляні візерунки, ковані деталі, поєднання різних архітектурних стилів.

Крім батька та сина, у зовсім невеличкому «казковому теремі» оселилася молодша сестра архітектора Олімпіада з чоловіком - землеміром Олександром Осмьоркіним, та маленьким сином Сашею.

Олександр Осмьоркін виріс у цьому будинку, тут захопився живописом, тут грав у виставах у домашньому театрі, якій влаштовував його дядько Яків Васильович. Він теж, як дядько, навчався на вечірніх рисувальних курсах, а у 1910 році вступив до Петербурзької рисувальної школи.

80-річний Василь Паученко та його 47-річний син Яків померли в один рік – 1914-й.

У 1917-му померла Олімпіада Осмьоркіна.

Краєзнавець Володимир Босько пише, що «спец по золоту та сріблу землемір Осмьоркін» у 1922 році входив до комісії по вилученню церковних цінностей у Єлисаветграді! «Можна тільки гадати, на­скільки добровільною була участь Олександра Павловича у цій справі, проте факт такий мав місце», - пише Босько.


Будинок Осмьоркіна

 Олександр Осмьоркін - молодший вже тоді був досить відомим художником. Він ще іноді приїздив додому, проте повертатися на батьківщину не збирався.

Як не дивно, будинок Паученків не націоналізували. Після смерті батька у 1937 році його успадкував професор Московсковського художнього інституту ім. Сурікова Олександр Осмьоркін (точніше він успадкував 6/7 цього будинку, 1/7 належала другій дружині його батька). Протягом наступних років художник, який залишився без засобів до існування, продавав цей будинок частинами.

Тож на початку 50-х це була звичайна комуналка зі зручностями надворі. Кудись зникли картини зі стін, мозаїка з полу та дерев'яні панелі… Тільки сам «казковий терем» залишився таким самим і усім своїм зовнішнім виглядом натякав на шляхетне походження.

У 1985 році мешканців відселили, а у будинку почали створювати художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна. Це відбулося за ініціативи тодішнього співробітника Кіровоградської картинної галереї краєзнавця Володимира Боська. Саме Володимир Миколайович їздив у Москву до вдови художника та переконав її передати нашому місту роботи та меморіальні речі видатного земляка для майбутнього музею. У 1994 році музей відкрили для відвідувачів.

Так будинок Паученка став будинком Осмьоркіна.

Зате знаходиться він зараз на вулиці Архітектора Паученка.





01.02.2022

Безцінна перлина Кіровоградщини - Хутір Надія

«Ху́тір Наді́я» — державний заповідник-музей І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича) – розташований у с. Миколаївка Кіровоградського району.  Як і музейно-природничий заповідник «Тобілевичі» є філією Кіровоградського обласного краєзнавчого музею. Створений на території садиби, що належала визначному драматургу, театральному діячеві кінця XIX — початку XX ст. Іванові Карпенку-Карому (Тобілевичу). 

 Садибу закладено в 1871 році батьком драматурга Карпом Тобілевичем і названо іменем його дружини — Надії Тарковської. Згодом І. Карпенко-Карий обирає садибу постійним місцем проживання.



Спочатку сім’я Тобілевичів вела тут скромне власне господарство. З того часу збереглися «Батькова хата» і стара чумацька криниця. Після повернення з трирічного політичного заслання, навесні 1887 року Іван Карпович оселяється на хуторі та вирішує перетворити його на мальовничий куточок рідної природи — за його власним висловом «оазис в степу».



На хуторі Надія ним написано 11 п’єс із 18, які увійшли в золотий фонд національної класичної драматургії. Це «Сто тисяч», «Хазяїн», тут же були написані ним історичні драми «Сава Чалий», «Гандзя» та інші.

У садибі в різний час проживали Микола Садовський, Панас Саксаганський, М. Садовська-Барілотті. Тут зустрічалися талановиті митці М .Заньковецька, М. Кропивницький, М. Старицький та багато інших відомих театральних діячів, письменників і художників.



До комплексу садиби входять: батьківська хата, меморіальний будинок, приміщення літературно-меморіального музею, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва «Хутір Надія» (площею 11 га) і ставок. Встановлено пам’ятник-погруддя І. Карпенка-Карого. Нині тут постійно проводяться традиційні театральні свята «Вересневі самоцвіти». Хутір Надія часто називають «Меккою українського театру». Туди часто приїздили друзі, товариші по сцені й однодумці Тобілевичів. Кожен почесний гість мав посадити там своє дерево. Як наголошує Ігор Шаров і нині височать дуби, посаджені корифеями українського театру, а також руками багатьох видатних діячів культури, які відвідували хутір у різний час, зокрема і під час щорічного Всеукраїнського театрального свята «Вересневі самоцвіти». З декоративними та фруктовими насадженнями чергуються мальовничі галявини з природним травостоєм. Окрасою парку є Калинова алея, котра за життя Івана Карповича була улюбленим місцем його прогулянок.


Неподалік від хутора, на Карлюжинському кладовищі, похований Іван Карпович, а також члени його родини.

1956 року «Хутір Надія» оголошено державним заповідником-музеєм. Відтоді заклад працює на правах відділу Кіровоградського обласного краєзнавчого музею. Його унікальність відзначена багатьма видатними діячами української культури, серед яких Юрій Яновський, Петро Панч, Олесь Гончар, Олександр Корнійчук тощо.Неподалік від хутора, на Карлюжинському кладовищі, похований Іван Карпович, а також члени його родини.

1956 року «Хутір Надія» оголошено державним заповідником-музеєм. Відтоді заклад працює на правах відділу Кіровоградського обласного краєзнавчого музею. Його унікальність відзначена багатьма видатними діячами української культури, серед яких Юрій Яновський, Петро Панч, Олесь Гончар, Олександр Корнійчук тощо.



У 1970 році, під час святкування 125-річчя від дня народження Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого), за участі найвидатніших сучасних українських письменників та діячів театру започатковано щорічне свято театрального мистецтва — «Вересневі самоцвіти», яке з 1990 року стало Всеукраїнським.




У 1982 році, до 100-річчя заснування українського Театру корифеїв, відновлено будинок драматурга, що був зруйнований 1944 року. Напередодні відзначення 150-річного ювілею драматурга в ньому відкрито нову театрально-літературну і меморіальну експозицію.

У заповіднику-музеї «Хутір Надія» експонується бл. 2 тисяч предметів, значна частина яких передана сім’єю Тобілевичів-Тарковських.

Щорічно «Хутір Надія» відвідують понад 4 тисячі гостей з різних регіонів України та зарубіжжя.




28.01.2022

 Міфи та легенди Чорного озера на Кіровоградщині


Чорне озеро на Кіровоградщині ввійшло до ТОП-10 чудес України, яких вчені пояснити не спроможні.

Озеро, що в Чорному лісі поблизу села Вoдяне Знам’янськoгo райoну, має офіційну назву Берестувате, але за те, що ніхто не може визначити його глибину, його й прозвали Чорним.


Вчені припускають, що сформувалося воно в епoху льoдoвикoвoгo періоду, коли вода почала танути. Працівники місцевого держлісгоспу розповідають, як якось, взявши дві мотузки по 250 метрів, спробували опустити їх на дно. «Пристрій» зупинився, ймовірно вдарившись у дно, вже коли була розмотана котушка другої мотузки майже до кінця.

Одна з особливостей Чорного озера – плаваючі острови, так звані сплавини. Сплавина утворюються шляхом заростання поверхні води сфагнумом, очеретом, папороттю та деревами. Сплавини постійно «мігрують» поверхнею. Тож стоячи, здавалося б, на березі, можна несподівано опинитись посередині озера. На таких острівках, де ростуть трави і дерева, квітнуть рідкісні орхідеї, а дзеркало озера прикрашають водяні лілії.


Вода у водоймі залишається холодною цілий рік – і взимку, і влітку. У сильну спеку Чорне озеро трохи прогрівається на глибину до метра. Навіть у сильні морози воно не замерзає. Єдиний вид риб, який здатний вижити в таких умовах, – земляний карась (різновид сріблястого карася). Цей унікальний вид риб живе тільки в Чорному озері у Кіровоградській області і більше ніде не зустрічається. Неодноразові спроби населити озеро іншими видами риб були приречені на невдачу.Купатися в oзерi  забoрoненo, та ніхто й не наважується, бо глибина біля берега сягає 2 метрів, а у воді повно п’явок.


У ході археологічних розкопок, що проводилися неподалік від Чорного озеро в 1949 році, були виявлені залишки городища чорноліської культури та 265 стародавніх курганів (ІІІ століття до н. е.). Це свідчить про те, що людина освоювала цю місцевість здавна. 

Місцеві розповідають про це місце дуже багато легенд. Зокрема, про затонулу тут карету хана Гірея. Виготовлена із чистого золота, вкрита діамантами і сапфірами, вона, мабуть, навічно залишилась лежати у глибинах Чорного озера.


А ще патякають про невільників, яких татари переводили через цей ліс. Тих, хто зовсім вибився із сил і не міг далі йти, топили в Чорному озері. Кажуть, їхні стогони і досі долинають до берегів. Насправді ж у товщі озерної води накопичується газ метан, який має властивість вибухати. Звідси, ймовірно, й дивні звуки, які інколи чують люди.

Кажуть, що саме тут Махно заховав награбовані скарби.

Чорний ліс із його дивинами - мальовничим болотом та бездонним Чорним озером - приваблює всіх любителів первозданної, дикої, природи. Той, хто шукає тут цивілізації, він її не знайде.


27.01.2022

Мальовнича Кіровоградщина

Злинські каскади


Злинські каскади - одне з дуже небагатьох місць із природними водоспадами у рівнинній частині України. Само собою виникає питання, а скільки тих каскадів узагалі? Усього два, але й вони варті того, щоб сюди приїхати.

«Каскади» – урочище в Маловисківському районі Кіровоградської області біля с. Злинка на р. Буки.

В Каскадах розташоване місце виходу на поверхню масивної брили нижньопротерозойських гранітів і мігматитів — елементів Українського щита, найдавнішої тектонічної структури України. Час їхнього утворення датується близько 2 мільярдами років тому! Припускають, що в I тис. до н. е. брили могли виконувати функцію скіфського святилища, оскільки на стінах нині затоплених печер раніше можна було розгледіти окремі знаки.

Відшліфовані льодовиками, водою й вітрами гігантські брили у поєднанні з неспинним потоком Буки створюють неповторне видовище: вся ця гранітна велич створює враження, що ви потрапили в маленьку гірську країну серед степу.


Нагромадження гранітних скель дуже мальовничі. Гранітні брили схожі то на силуети фантастичних звірів чи велетнів, то на руїни стародавніх фортечних укріплень.


В урочищі мешкає багато видів рідкісних тварин, що зникають. 58 представників фауни урочища охороняються Бернською конвенцією, 14 занесені до Червоної книги України.


На берегах та по балках ростуть червонокнижні та рідкісні рослини: сон чорніючий, рябчики малі, гвоздика бузька, мускарі, тюльпан бузький, півники карликові та малосмикавцеві, папороть чоловіча, горицвіт, проліска дволиста, проліска сибірська, ковила пірчаста та волосиста, астрагал, барвінок сланкий, барвінок травянистий, мигдаль.



25.01.2022

Видатні постаті Кіровоградщини 

 

Євген Маланюк 





        Його часто називали «імператором залізних строф», співцем «абстрактів і контрастів», поетом чорного песимізму, кривавих шляхів апостолом.

        Як ви гадаєте, хто це?

        Так, мова йде про нашого земляка, визначного поета і літературознавця Євгена Маланюка.

        У діда Василя і баби Євдокії було 22 дітей, з яких залишився лише один син Филимон. Цей Филимон і був батьком Євгена Маланюка. Маму Євгена звали Гликерією, вона була донькою чорногорця Якова Стоянова.

   Євген Маланюк народився 1 лютого 1897 року в селищі Архангород, яке розташувалося над річкою Синюхою Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область).

Отже, пропоную прослідкувати життєвий шлях видатного поета за посиланням:

https://uploads.knightlab.com/storymapjs/6f445a4894da628ca886896833aa4629/ie-malaniuk/index.html


13.04 - 15.04.2021

"Чорний ворон"



Про борців за незалежність України, які мріяли бачити свою Батьківщину вільною, заможною і незалежною, в нашій країні довго мовчали, а Холодноярська республіка залишалася маловідомою сторінкою в історії України. Лише в останні десятиріччя імена Холодноярських отаманів були заслужено вписані в історію України, як героїв визвольної боротьби. Серед них і ім’я легендарного отамана Миколи Скляра — Чорного ворона.

У середині жовтня 1920 року маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного. Командир ударно-розвідувального загону Чорний Ворон першим зустрів ворога і зумів відволікти близько двох тисяч будьонівців від основних сил Степової дивізії.

У лісі Раєвських, що під Розумівкою, Чорний Ворон разом зі своїми козаками дав нерівний бій будьонівцям, рятуючи основні сили дивізії. У цьому бою і сам отаман Чорний Ворон і 300 його бійців загинули.

З великим запізненням на місце бою прибули побратими Миколи Скляра — один з найближчих помічників Головного отамана Василя Чучупаки Юрій Горліс-Горський та отаман Пилип Хмара (наш земляк, уродженець села Цвітного). Разом з місцевими жителями вони поховали Чорного Ворона та його бійців, встановивши на їх братській могилі дерев’яний хрест.

Щороку, щонайменше двічі на рік — у квітні, на день народження Василя Чучупаки та на свято Покрови, 14 жовтня, приїздять сюди козаки з усієї України, аби вшанувати пам’ять легендарного отамана.

Зараз вирішено створити меморіально-історичний комплекс на території урочища «Чорний ворон», загальна площа якого займатиме 3,18 га . Це допоможе розвитку туристичної галузі області. Краєзнавчий маршрут «Холодноярські стежки Поінгулля» сприятиме також розвитку міжрегіонального туризму.

Пропоную переглянути художньо-історичний фільм 

«Чорний ворон» https://www.youtube.com/watch?v=u0Et3egoDSo

 


30.03; 1.04.2021

Роберт Ельворті

28 березня 1846 року народився Роберт Ельворті – англійський промисловець, інженер та меценат.
Доречі, у 30ті роки 20 століття на цьому підприємстві працював випускник нашої школи, герой Радянського союзу Григорій Гончарь. В музеї заводу представлені матеріали про Г.Гончаря, а на меморіалі Червонозорівцям - учасникам Другої Світової війни - є алея героїв, де  увічнено ім’я нашого випускника.



Пропоную переглянути декілька відео за посиланнями:

145 років Ельворті - історія появи та успіху. (Випуск 1)

https://www.youtube.com/watch?v=d012JOldD7s&list=PL5Ooz9fLQYmDafdhWb_1ukROQmYGMpjuR&index=2

145 років Ельворті - меценатство Ельворті. (Випуск 2) https://www.youtube.com/watch?v=kamUmiCziQI&list=PL5Ooz9fLQYmCxHDMggZg2hsnKxcKpBv3B&index=2

145 років Ельворті - Пашутінське училище. (Випуск 3)

https://www.youtube.com/watch?v=_8OC7eIjve4&list=PL5Ooz9fLQYmCxHDMggZg2hsnKxcKpBv3B&index=3

Винаходи та патенти Ельворті. (Випуск 4)

https://www.youtube.com/watch?v=QdnILf8ulOk&list=PL5Ooz9fLQYmCxHDMggZg2hsnKxcKpBv3B&index=1



Із історії родини Тарковських



Марія Рачковська (Тарковська) із синами Валерієм та Арсенієм (справа). Єлисаветград, 1911 рік)

Прізвище «Тарковські» походить від назви польського містечка Таркув під Варшавою.
       Тарковські з’явилися в Україні ще на початку ХVІІІ століття. Тоді з Любліна на Волинь переселився Войцех Тарковський, який і започаткував українську гілку свого роду. Десь у другій половині ХVIII століття Тарковські заволоділи землями степової України, оселившись у селі Миколаївці (тепер – Кіровоградського району). А 1805 року майор Матвій Тарковський домігся дворянського титулу, прийняв православну віру. Його син, відставний ротмістр Карл Тарковський, одружився з Марією Кардасевич.
       Пращури Кардасевичів були графами, герцогами. Вони мали золоті копальні. Але так склалася їх доля, що вони поселилися у степовій частині України в с. Миколаївці. Воно засновано Кардасевичами в кінці 18 ст. Карл та Марія були освіченими, високодуховними людьми, збудували в селі церкву, церковно – приходську школу та бурсу для дітей простих селян. Марію Тарковську простолюдини та священники вважали святою. Коли вона померла, її поховали у церкві.
       Пошлюблені об’єднали і села, якими володіли роди: Миколаївку та Кардашеву. Та тут Карл Матвійович і його дружина Марія не знайшли щастя. У них було п’ятеро дітей: Микола, Євгенія, Надія, Віра, Олександр. Перші їхні діти померли. А 1869 року, супроти волі батька, Надія Тарковська бере шлюб з Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим).
       Розпочинається нова історія незвичайного поєднання родини митців: Тарковських і Тобілевичів.
       Через чотири роки після одруження Івана та Надії в один день від холери помирають батьки Надії. Під опіку Івана Карповича переходять малолітні сестри та брати Надії та маєток Тарковських разом з боргами.  Івану Тобілевичу довелося рятувати землю, взявши для цього позику в банку. В майбутньому – це «українські Афіни», «театральна столиця України», - хутір Надія – єдина у світі родинна колонія митців.
       Тут, у сім’ї Надії Карлівни, зростав її брат Олександр (1863-1924), в майбутньому – народоволець та громадський діяч. Його син Арсеній (1907-1989) стане відомим російським поетом, а його внук Андрій (1932-1986) – всесвітньовідомим кінорежисером.
       Династія Тарковських – Олександр, Арсеній, Андрій – явище незвичайне: це – перетікання інтелектуальної енергії від покоління до покоління.

 

https://dozor.kr.ua/media/images/tild6539-6434-4164-a237-636235656365__859398_html_4eb70d8.jpgНоворічно-різдвяні дні в Єлисаветграді: ялинки, вечірки і маскаради

Аж до кінця XIX століття новорічні гуляння, в нашому місті зокрема ,були скромними, куди більш значущим святом було Різдво. Але і на Новий рік так само ходили у гості один до одного, опівночі пили шампанське, влаштовували бали і маскаради.

На початку XX століття ситуація стала трохи змінюватися - новорічні заходи та гуляння стають більш урочистими, ніж різдвяні, тобто світське свято поступово почало витісняти церковне. Водохресні ж торжества і зовсім припинилися після 1905 року.

Більшість, як і зараз, зустрічала Новий рік удома: «1 січня 1917 року. Зустріли Новий рік своєю сім'єю, нікого не було ... » (з поштової листівки, яку отримала з Риги єлисаветградка Сара Блувштейн).
Разом з тим новорічні бал-маскаради проводили різні розважальні заклади міста. Так, у 1909 році Зимовий театр запрошував відвідувачів на святкування Нового року 31 грудня на восьму годину вечора. Нічна програма передбачала кабаре та костюмований бал.
У тиждень між Різдвом та Старим Новим роком у Єлисаветграді проводили дитячі ранки. Так, у приміщенні Зимового театру влаштовували ялинки для дітей городових. У приміщенні клубу заводу Ельворті Мері Ельворті, дружина старшого з братів – Томаса, проводила ялинки для дітей робітників та службовців.
«Елка. Стараниями госпожи М.Т.Эльворти устраивается 26 декабря в помещении заводской аудитории, в час дня, елка для детей служащих и рабочих». («Голос Юга», 1909 рік)

Як бурхливо святкували єлисаветграді, також можна дізнатися з газетних повідомлень.

«1-го и 2-го января на улицах Елисаветграда не было ни одного извозчика, что заставило делать новогодние визиты пешком, а пассажиры поставлены были в очень неприятное положение, почти не имея возможности доставить свой багаж на вокзал». (Газета «Елисаветградский вестник», 4 січня 1885 року).
«День Нового года, несмотря на царившее всюду оживление, прошел очень спокойно, без каких либо происшествий. Оживление тянулось почти до 10 часов вечера и продолжалось и дома, но электричество погасло. По городу все время за порядком наблюдали все чиновники полиции».(«Голос Юга», 3 січня 1909 року).
«Катанье на санях. Легковые извозчики весь день Нового года брались нарасхват. Катанье происходили главным образом по центральным улицам. Пароконные извозчики брали по 2 – 2 р. 50 к. в час». (1910 рік).

З 1 січня 1917 року гастролював у Єлисаветграді «Першокласний бухарський цирк Кадирі-лам». О другій годині починалося дитяче свято з безкоштовним (!) катанням глядачів на верблюдах та конях. Ввечері відбувалися вистави для дорослих…

Куди єлисаветградські чумаки сіль возили

https://dozor.kr.ua/media/images/tild3339-6336-4737-b036-633961306164___4__.jpg

Коли Фортеці святої Єлисавети та козацького поселення Усиківка (сучасна Олександрія) ще й у проектах не було, тут, у безкраїх степах, у Дикому полі, між річками Інгул, Інгулець та Тясмин, проходив Чорний шлях. 

Розквіт чумацтва припав якраз на середину XVIII століття, коли був заснований Єлисаветград. І, як вважав перший дослідник чумацтва у наших краях Павло Рябков (той самий, який склав карту Єлисаветграда 1913 року), наше місто стало центром, гніздом чумацтва. У 1910 році Рябков писав, що чумацтво вже стало історією. А між тим ще до 1870-го року значна частина населення Єлисаветграда та навколишніх сіл заробляла на життя саме чумакуванням.

Проте Рябков ще встиг взяти інтерв'ю у колишніх чумаків: «У Єлисаветграді опитував 84-річного колишнього чумака Федора Юрченка, який почав чумакувати з 18 років з батьком. Мали 4 вози і 4 пари волів.

Вози майстрували взимку, один віз виготовляли тижнів зо два. Вози були великі, малі і середні (за вагою навантажуваної солі). На найбільші навантажували до 120 пудів, найменші - 60 пудів.

Більшість чумаків возили цукор у Росію. До Великодня привозили додому фуру з цукром з Лебедина, із заводів. З Єлисаветграда вирушали в Ростов-на-Дону до 100 возів. З Ростова йшли на Дон по рибу - брали чехоню, тараню, судака, чабака та ін. Верталися додому до Петра (12 липня). Після Петра ще ходили, більше в Крим по сіль. Йшли спершу на Каховку, а вже потім у Крим. Від Перекопа до озер було 30 верст. Навантажували по 100 пудів солі, та ще за хабара накидали 20-30 пудів. Перестав чумакувати з влаштуванням залізниці, чугунки» .

 

  

«Солодкі» назви на карті Єлисаветграда: історія походження

Солодка Балка

Деякі краєзнавці пояснюють назву «Солодка Балка» тим, що тут злодії викидали із залізничних вагонів мішки з цукром, ті падали, рвалися, цукор розсипався і уся земля була від нього біла.

А ось інша версія. 28 серпня 1915 року міська управа Єлисаветграда доручила землеміру Павлу Рябкову зробити «проект урегулювання» Солодкої Балки. У доповідній записці від 19 вересня того ж року Павло Захарович так пояснював назву балки: «Назва ця пішла, ймовірно, тому, що на балці є хороша солодка грунтова вода, яку брали з криниць».

 

Сахарівський місток

https://dozor.kr.ua/media/images/tild3733-3134-4834-b264-316333373166____-_2_2.jpg

 

Існує кілька версій походження назви цього мосту. За однією, автором якої є відомий місцевий краєзнавець, тут, на берегах річок Сугаклеї та Коноплянки, купець Маслєнніков збудував цукровий завод. За іншою, яка належить не менш відомому історику, тут у повоєнні роки сталася аварія - з'їхав з мосту і перекинувся автомобіль, який перевозив мішки з цукром. За третьою версією, тут були землі купця Сахарова.

 

На изображении может находиться: 1 человек, стоит

 

13 січня 1877 року народився Лев Макарович Мацієвич.(с.м.т. Олександрівка на нинішній Кропивниччині). Він є взірцем особисто для мене - професійності, порядності, цілеспрямованості. Він стояв на проукраїнських позиція.

Лев Макарович Мацієвич -, теоретик і практик військово-повітряного флоту, корабельний інженер, автор ідей першого в світі авіаносця і гальмівної системи для обмеження руху літаків на палубі.

Перпший авіватор українець. Один з шести офіцерів, спрямованих до Франції для підготовки їх інструкторами першої російської військової авіашколи. Номер свідоцтва 178 ( серед загальної кількості аваторів у світі).

Один з перших в світі проектів гідроплана, а також пристроїв, що рятують льотчика під час вимушеної посадки на воду. Розробив бачення шляхів взаємодії літаків з бойовими кораблями.

Автор проектів: броненосного крейсера, ряду субмарин різного призначення, двигуна, придатного як для надводного, так і для підводного плавання, оригінальної системи захисту від і торпедних атак.

Один із засновників Революційної української партії (1900).

Серед друзів і знайомих Мацієвича були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Григорій Коваленко-Коломацький, Борис Лазаревський, Костянтин Арабажин, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Гнат Хоткевич, Юрій Коллард, Олександр Коваленко, Микола Левитський.

 

На изображении может находиться: 1 человек

 

Петров Йосип Опанасович — український співак (бас), один з основоположників української та російської вокально-сценічної школи. Народився 15 листопада 1807 в Єлисаветграді.

В церковному хорі Петров почав співати з семи років. Його дзвінкий, дуже красивий дискант виділявся з хору. З часом дитячий дискант перетворився на могутній бас. Щасливий випадок змінив все життя юнака. Його здібності помітив капельмейстер, що квартирував у домі дядька Йосипа Петрова. Так хлопець почав навчатися грі на кларнеті, а згодом і на гітарі. В 1826 році Йосип дебютував в Єлисаветграді в опереті «Козак-віршотворець» Кавоса.

З цього часу розпочалася нова ера в житті Йосипа Петрова. Він став провінціальним актором і відчув на собі весь тягар і всі творчі радощі акторської долі.

Йосип Петров виступав в оперетах, драмах ,трагедіях, належав до тих талантів, які визначаються відразу. Актор мав чудову дикцію, вільно володів жестами, вдало виконував монологи та співав складні арії. Він став першим виконавецем партій Мельника, Лепорелло («Русалка», «Кам'яний гість» Даргомизького), Івана Грозного («Псковитянка» Римського-Корсакова), Варлаама («Борис Годунов» Мусоргського), а також написаних для нього партій Сусаніна і Руслана («Життя за царя» та «Руслан і Людмила» Глинки).

Був одним з найкращих виконавців ролі Виборного («Наталка Полтавка» Котляревського), українських народних пісень. Був у дружніх стосунках з Тарасом Шевченком.

Петров був чи не єдиним співаком якому на святкуванні 50-річного ювілею сценічної діяльності була пожалувана золота медаль з діамантами та золотий вінок з діамантами, на кожному з пелюстків якого було вигравірувано назву одної із виконаних 100 опер. 

РОБЕРТ І ТОМАС ЕЛЬВОРТІ – БРАТИ, ЯКІ ЗРОБИЛИ НАШЕ МІСТО ВІДОМИМ

2019 року виповнилося 145 років з тих пір, як Роберт і Томас Ельворті прибули до Єлисаветграда та заснували в місті завод сільськогосподарських машин, якому наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття судилося стати потужним промисловим гігантом на півдні України. Асортимент його продукції на початку минулого століття охоплював більше 40 позицій. У 1882–1913 роках продукція заводу сільськогосподарських машин АТ“Р.і.Т.Ельворті” на різних профільних виставках у Києві, Харкові, Катеринославі, Новгороді, Бердичеві, Москві, Мінську, Кишиневі, Петербурзі, Єлисаветграді, Аккермані, Проскурові, Полтаві, Казані, Смоленську, Умані, Одесі, Хотині та інших містах була удостоєна 34 золотих та 15 срібних медалей. 1900 року на всесвітній виставці у Парижі машини заводу Ельворті отримали всесвітнє визнання та найвищу нагороду – Велику золоту медаль. Сільськогосподарські машини, що випускалися на заводі, успішно продавалися не лише в Російській імперії, а й в країнах Європи.

Все це стало можливим завдяки розуму, таланту та енергії Роберта і Томаса Ельворті, яких можна і варто вважати символами успішності в нашому місті.

На изображении может находиться: 1 человек, борода

Іван Павлович Похитонов — український художник, майстер пейзажу, живописець та графік.

Майбутній художник народився 27 січня у селищі Мотронівка, у сім'ї почесного мирового судді Єлисаветградського повіту. Початкову освіту Іван Похитонов отримав у Єлисаветградському чоловічому пансіоні Г. Гумберта.

Феномен Івана Похитонова полягає у тому, що не маючи художньої освіти, він досяг вершин майстерності, перевершивши у володінні ремеслом багатьох живописців із академічним досвідом. З цього приводу французький мистецтвознавець Еміль Вітмійор писав:

«Після міжнародної виставки в галереї Петі 1882 року майстри мистецтв всіх країн з почестями прийняли у своє коло 32-річного Похитонова, вважаючи, що він гідний бути поруч з ними, визнаними митцями».

У 1900 році Похитонов отримав срібну медаль від Салону мистецтв у Парижі. Основну частину творчого спадку художника складають мініатюрні пейзажі, виконані тоненькою щіточкою на дощечках червоного чи лимонного дерева, які він ґрунтував рибною кісткою для ідеальної гладкості. Інколи для написання картин він навіть використовував лупу.

Іван Павлович збагатив світову мистецьку спадщину, додавши блискучі сторінки до великої книги картин, він став в один ряд із великими майстрами. Недарма його називали поетом кисті.

 

http://museum.net.ua/images/hudogniki_ukraine/Pohitonov/9.jpg

 

Весна, 1887

На изображении может находиться: 1 человек

Ігор Євгенович Тамм (26 червня 1895—12 квітня 1971) — фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії з фізики 1958 року; доктор фізико-математичних наук.

У 1898 році родина майбутнього видатного науковця переселилась до Єлисаветграда, а у 1913 році Ігор Тамм закінчив Єлисаветградську чоловічу гімназію.

На будівлі Єлисаветградської чоловічої гімназії (зараз там розташоване ГУ МНС в області), в якій навчався Ігор Тамм, встановлено меморіальну дошку на його честь, а біля головного корпусу НВП «Радій» по вулиці Академіка Тамма, встановлено пам'ятник науковцю. 

Блуменфельд Фелікс Михайлович — wiki

Фелікс Михайлович Блуменфельд - видатний композитор, педагог, диригент, професор.

Народився у селі Ковалівка (нині - мікрорайон нашого міста) 7 квітня 1863 у єврейській родині вчителя музики й французької мови. До 12 років займався у Густава Нейгауза, що доводився Блуменфельду чоловіком його старшої сестри Марцеліни.

З 17 років був постійним учасником зборів об'єднання композиторів «Могутня купка», потім увійшов до складу Біляївського гуртка (група композиторів на чолі з Римским-Корсаковым, що збиралася на музичних вечорах у будинку мецената М. П. Бєляєва).

Фелікс Михайлович очолював Державний музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка в Києві, був там професором. Також був ректором Київської консерваторії.

Учнями Блуменфельда були піаністи С. Б. Барер, В. С. Горовиць, М. І. Грінберг, диригент О. В. Гаук, композитор Дмитро Тьомкін.

Фелікс Михайлович — автор багатьох романсів, камерно-інструментальних та фортепіанних п'єс, симфоній, збірок обробок українських народних пісень.

У спадщині Блуменфельда-композитора — симфонія Пам'яті дорогих покійних, Концертне алегро для фортепіано з оркестром, сюїта Весна для голосу з оркестром, квартет (Беляевская премія, 1898); особливе місце займають фортепіанні твори (усього близько 100, у тому числі етюди, прелюдії, балада) і романси (близько 50), створені в руслі романтичних традицій.

  

На изображении может находиться: 1 человек

Володимир Винниченко – український політичний та громадський діяч, письменник та художник. Для одних він політична ікона, еталон художнього слова, стильний художник, монументальна постать вітчизняної історії, для інших – політик-невдаха, амбіції якого не відповідали його можливостям. Хтось захоплюється ним лише як письменником, а хтось цінує лише його талант художника. Як і в будь-якій історичній постаті у Володимирі Винниченку поєднувалися різні риси характеру, якими він керувався при прийнятті рішень, у висловлюваннях на адресу опонентів, у стосунках з однодумцями, з якими перебував у вирі подій 1917–1921 рр. Слова, дії та вчинки героя пропонованого посту нині лежать в основі оцінок його і його заслуг.

Добре це чи ні (нехай дискутують винниченкознавці), але в історії української державності Володимир Кирилович став першим очільником Генерального секретаріату – фактично головою уряду (15.06.1917–30.01.1918), першим Генеральним секретарем внутрішніх справ (15.06.1917–11.01.1918), першим Головою Директорії УНР (14.12.1918–13.02.1919) та першим очільником УНР, за час перебування при владі якого відбулося обʼєднання УНР та ЗУНР (22.01.1919).

Для нас же Володимир Винниченко ще й відомий земляк, коріння якого сягає села Веселий Кут (нині с.Григорівка Новоукраїнського району), де він народився 16 липня 1880 року. Знаковими для героя допису стали і наше місто і наш край. Саме в Єлисаветграді у Церкві ікони Володимирської Божої Матері він був охрещений (запис датується 17 липня 1880 року), а в 1890 – 1899 роках навчався в Єлисаветградській класичній чоловічій гімназії, з якої був відрахований за участь у революційному русі. 1900 року Володимир Винниченко отримав атестат зрілості, склавши відповідний іспит у Златопільській чоловічій гімназії (містечко Златопіль з 1959 року – у складі м.Новомиргород).

Нині Винниченківські місця у нашому краї могли б стати прекрасним туристичним маршрутом, але ця складова історичної памʼяті про відомого земляка залишається не задіяною. Для прикладу, приміщення колишньої Златопільської чоловічої гімназії перебуває в напівзруйнованому стані.

Але разом із тим єдиний в світі памʼятник Володимиру Винниченку встановлений у нашому місті, на головній площі Центральноукраїнського державного педагогічного університету, який носить його імʼя.

 

На изображении может находиться: один или несколько человек и текст

У 2020 році відзначали 128 років від дня народження нашого відомого земляка Олександра Осмьоркіна.

Осмьоркін Олександр Олександрович — відомий український художник, учасник групи митців «Бубновий валет». Народився 8 грудня (26 листопада) в Єлисаветграді.

Олександр Осмьоркін належить до тих відомих майстрів живопису першої половини XX сторіччя, чиє життя в мистецтві було наповнене невтомним творчим пошуком своєї художньої індивідуальності. Митець зробив значний вплив на розвиток сучасного образотворчого мистецтва, виховав чимало учнів.

Сучасник Осмьоркіна Олександр Дейнека написав про нього так: «Розсіяний м'який лірик, любитель поезії, людина абсолютного малювального слуху, артист без будь-якого «діляцтва», щиросердно закоханий у мистецтво, для якого воно було чимось набагато більшим, ніж будь-які практичні думки чи питання марнославства. Він пройшов через нас Дон Кіхотом у мистецтві».

Творча спадщина майстра — понад 700 творів живопису, графіки, театральних декорацій, що знаходяться в Зібранні (колекції) образотворчого мистецтва Градобанку (Київ), Київській картинній галереї, Третьяковській галереї, Музеї образотворчих мистецтв ім. Пушкіна, у художніх музеях України, Литви, Казахстану, Росії, Азербайджану, приватних колекціях.

У будинку, де провів свої дитячі і юнацькі роки Олександр, з 1994 року відкрито Художньо-меморіальний музей. А від 2005 року за рішенням обласної ради присуджується обласна премія у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна.

 

На изображении может находиться: 1 человек, текст

ФУНДУКЛЕЙ ІВАН ІВАНОВИЧ – КИЇВСЬКИЙ ЦИВІЛЬНИЙ ГУБЕРНАТОР РОДОМ ІЗ ЄЛИСАВЕТГРАДА

Місто Єлисаветград дало вітчизняній та світовій історії ряд славних постатей, життям і справами яких варто пишатися. З-поміж тих, хто приніс славу місту, значиться політичний та громадський діяч, київський цивільний губернатор Іван Іванович Фундуклей. Він народився у Єлисаветграді 15 вересня 1799 року в купецькій родині Івана та Ганни Фундуклеїв.

Рід мав грецьке походження. Перший із Фундуклеїв – дід героя пропонованого допису – Юрій Фундуклей оселився у середині 1750-х років у Грецькій слободі, що була заснована греками 1755 року на форштадті фортеці Святої Єлисавети.

Іван Іванович отримавши домашню освіту, розпочав трудовий шлях дрібним чиновником. Його стрімка кар’єра розпочалася 1831 року, після призначення на посаду чиновника з особливих доручень при новоросійському генерал-губернатору М.С.Воронцову. У 1837 році І.І.Фундуклей був призначений волинським віце-губернатором, а 1839 року – отримав посаду київського цивільного губернатора, на якій прослужив до 1852 року, після чого був переведений на службу в державні органи Царства Польського.

Будучи київським цивільним губернатором, Іван Іванович чимало зробив для розвитку Києва та Київської губернії. За часів свого губернаторства він був активним покровителем освіти та науки, фінансово допомагав навчальним закладам, у тому числі й Київському університету імені Святого Володимира.

Герой пропонованого допису допоміг упорядкувати та видати ряд праць присвячених історії Києва та Київської губернії – “Обозрение Киева и Киевской губернии по отношении к древностям” (1847 р.), “Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии” (1848 р.) та трьохтомника “Статистическое обозрение Киевской губернии” (1852 р.). Значною мірою їхній зміст залишається актуальним і нині.

Відомо, що після повені 1845 року у Києві він дієво допомагав киянам, родини яких постраждали від стихії та втратили житло. Також у роки його губернаторства у Києві вперше було закладено бруківкою Андріївський узвіз, облаштовано фонтан, який отримав назву “Фундукліївський” або “Іван”, споруджено ланцюговий міст через Дніпро. За ці та інші заслуги І.І.Фундуклею 1872 року було присвоєно звання Почесного громадянина міста Києва.

 

На изображении может находиться: 1 человек, текст и часть тела крупным планом

ВІКТОР ІВАНОВИЧ ГРИГОРОВИЧ – ВЧЕНИЙ-СЛАВІСТ, ВИКЛАДАЧ І ПРОСВІТИТЕЛЬ

22 грудня 1876 року в Єлисаветграді прощалися з відомим вченим-славістом Віктором Івановичем Григоровичем, який багато зробив для вивчення і популяризації слов’янської філології та історії. Його дослідженнями послуговувалися провідні вчені європейських університетів.

Уродженець міста Балти, випускник Харківського (1833 р.) та Дерптського університетів (1838 р.). Професор Казанського, Московського та Новоросійського університетів. Зі студентами останнього Віктор Іванович працював у 1865 – 1876 роках.

Вивчаючи слов’янські мови, В.І.Григорович не стояв осторонь досліджень української. Під його впливом формувалися знакові постаті в історії нашого міста – викладачі Єлисаветградського земського реального училища – Михайло Завадський та Володимир Ястребов. Саме завдяки професору В.І.Григоровичу останній серйозно зайнявся ґрунтовним вивченням історії та етнографії нашого краю.

У жовтні 1876 року Віктор Іванович прибув до Єлисаветграда. До міста відомого вченого привів його науковий інтерес. У планах було вивчення рукописного Євангелія, що зберігалося в Покровській церкві. Книга була виготовлена на пергаменті у ХІV –XV столітті. Окрім того у нього були плани викладати у Єлисаветградському земському реальному училищі. Але… тяжка хвороба покликала героя пропонованого посту в інший світ. 19 грудня 1876 р. Віктора Івановича не стало.

Прощання з професором відбувалося в Ковалівській та Петропавлівській церквах. Віддати шану В.І.Григоровичу прийшла половина єлисаветградців, у тому числі і перші особи міста. Похований Віктор Іванович був в огорожі Петропавлівської церкви.

У 1892 році на пожертви небайдужих містян та за активної участі його учнів на могилі професора було встановлено мармуровий пам’ятник (скульптор Б.Едуардс, архітектор О.Бернардацці). У нашому місті цей пам’ятник став першим і єдиним пам’ятником людині, яка все життя присвятила науці і просвітництву.

На изображении может находиться: 1 человек, костюм

Яків Васильович Паученко народився 21 березня 1866 року в Єлисаветграді.

Визначний український єлисаветградський архітектор, автор проектів значного числа будівель у місті (забудова наприкінці ХІХ - початку ХХ ст).

Найвідоміші будинки, споруджені за проектами Паученка:

Театр «Ілюзіон» (школа мистецтв, вул. Дворцова, 7);

Гостинний двір (вул. Дворцова, 9);

Будинок купця Соловйова (не зберігся, вул. Дворцова, 13);

Міжнародний кредитний банк (Легбанк, вул. Дворцова, 17);

Водолікарня Гольденберга (міська лікарня № З, вул. Вулиця Архітектора Паученка, 45);

Власний будинок (Художньо-меморіальний музей О.О. Осьмьоркіна вул. Архітектора Паученка, 89);

Будинок лікаря Мейтуса (ДМШ № 1 ім. Нейгауза, вул. Віктора Чміленка, 65);

Будинок лікаря Вайсенберга (обласне управління охорони здоров'я, вул. Віктора Чміленка, 74);

Житловий будинок (вул. Гоголя, 28);

Лікарня Червоного Хреста Св. Анни (міська лікарня № 2, вул. Ганни Дмитрян, 1);

Міська лікарня (м. Новомиргород);

Вознесенський собор (м. Бобринець).

 

На изображении может находиться: 1 человек, часть тела крупным планом

Дон Амінадо - поет-сатирик, мемуарист, адвокат. Народився 7 травня 1888 року в Єлисаветграді.

Справжнє ім'я – Амінад (Амінодав) Петрович (Пейсахович) Шполянський, емігрував на початку 1920 року до Франції, де і помер.

Дон Амінадо був одним з найпопулярніших в еміграції фейлетоністів, «королем гумористів», який висміював безглузді сторони емігрантського побуту, збанкрутілу ліберальну ідеологію.

Єлисаветграду Амінад Петрович присвятив з десяток ностальгійних поезій, а мемуарний роман „Потяг на третьому шляху” (1954), написаний у Парижі незадовго до смерті, як підсумкова книга, сповнений такої щирої любові до „малої батьківщини”, де минули дитячі й гімназійні роки, що ці рядки зворушують і розчулюють не лише нас, земляків письменника.





ЦІКАВЕ З ІСТОРІЇ НАШОГО МІСТА!

Унікальний залізничний віадук.  В місті 13 мостів - майже рекордна кількість в Україні. Поступається він в цьому плані тільки Києву. Вони прокладені через річки Інгул і Бьянка, на яких стоїть місто. Особливо виділяється залізничний міст через Інгул. Цей віадук зберігся в незмінному вигляді з 1865 року (!) і є унікальним пам'ятником індустріального будівництва. Він був першою  спорудою такого роду - і дивом уцілів в ході усіх воєн і реконструкцій. Висота віадука досягає 90 м - і, між іншим, свого часу це був найвищий залізничний міст в Європі.



Рідне місто в серці назавжди
Містам, як і людям, властива неповторна індивідуальна виразність, а часто і своєрідність історичної долі. Степовою Елладою назвав наш край наш земляк і відомий поет Євген Маланюк.
Історію краю треба починати щонайближче з ІV-ІІІ тисячоліть до християнської ери: на теренах нашого степу археологи знайшли сліди культур від доби пізнього палеоліту до часів Київської Русі. Найвідоміші з них - поселення чорноліської, черняхівської, скіфської культур. Наші далекі пращури приручили коня, займалися землеробством і скотарством, боронилися від численних ворогів. За свідоцтвом літописців наша територія називалася Диким Степом (Полем). Писемні джерела фіксують нашу минувшину в середні віки, коли формувалось запорізьке козацтво: значна частина території нинішньої Кіровоградщини і міста входила складовою до Вольностей Запорозьких. Назви населених пунктів Лелеківки і Завадівки були нічим іншим, як зимівниками козаків, згодом вони увійшли до складу міста.
А якщо вже починати розмову про місто, історію його вулиць, то перш за все треба згадати про фортецю святої Єлизавети, звідки саме і починалося наше місто. З появою фортеці в безмежних степах півдня України – украпленого пункту для боротьби з турками і кримськими татарами, а також із запорожцями, життя тут значно пожвавилося. Згодом довкола фортеці виник населений пункт, який 1775 року отримав назву Єлисаветград.


А відомий французький географ Елізе Реклю (1830-1905 рр.) у своїй праці «Земля та люди. Загальна географія» (1876-1894 рр.) свого часу навіть писав: «Єлисаветград розвинувся із суто американською швидкістю. Дивуєшся, спостерігаючи цю велич будинків, що виникли серед степу, начебто з волі чарівника».
За кількістю перенайменувань наше місто можна занести до Книги рекордів Гіннеса. Його засновано в 1754 році у вигляді військової фортеці Св.Єлисавети, з 1784 по 1924 рік воно отримало назву Єлисаветград, десять років потому  (1924-1934)  воно носило імя нашого земляка, і називалось Зінов’євськ, з 1934 по 1939 рік – Кірово, а коли в 1939 році була створена Кіровоградська область, наше місто перейменували в місто Кіровоград. Один цей факт проливає світло на бурхливу і непередбачувану долю міста і краю.